Виконуючи наказ російського командування, полк Кандиби певний час перебував на Низу. Але 17 жовтня Голіцин наказав полковнику частину полку скерувати «для охорони міст і слобод своїх», а самому Кандибі залишитись. Ті корсунці, що залишилися, були приєднані до московського війська, яке готувалося до походу на Бендери.
У цей час у Корсуні наказним полковником був Костянтин Ковбаса. За його наказом корсунці повбивали багатьох запорожців, які прийшли до міста «з мирними цілями». Тому князь Голіцин наказав відрядити в Білу Церкву Ковбасу і його осавула до гетьмана І. Скоропадського «для волі»[289].
Після свого обрання П. Орлик уклав союзний договір зі Швецією та Кримським ханством. 8 листопада 1710 р. Туреччина, підтримуючи позицію Орлика, оголосила війну Московській державі. У березні 1711 р. гетьман П. Орлик з 16-тисячним військом козаків і татар вирушив в Україну. Він розбив під Лисянкою генерального осавула Бутовича й оволодів Корсунем, Богуславом і Уманню[290]. Українське населення радо вітало Орлика і здавало без бою міста, до яких підходили його війська. Але під час облоги Білої Церкви татари почали грабувати місцеве населення в межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра, а козаки П. Орлика кинулися рятувати людей і майно. Це розвалило військо, і його залишки відступили до Бендер. Влітку 1711 р. величезна турецька армія оточила російську армію фельдмаршала Бориса Шереметєва на березі р. Прут. Перед неминучою поразкою росіяни залишили туркам союзні їм козацькі війська, а самі відступили до Росії. Серед полонених козаків, вірогідно, були і корсунські.
12 липня 1711 р. Московське царство й Османська імперія підписали Прутську мирну угоду, за якою Росія віддавала Азов і пообіцяла залишити Правобережну Україну. 4 жовтня російський цар Петро І наказав «полковникам з полковою, сотенною і рядовою козацькою старшиною, козакам та іншим... на житло перейти в Малу Росію, в тамошні полки»[291]. З відходом російських військ Правобережжя почали окупувати польські військові підрозділи. Великий гетьман коронний А. Сенявський із сатисфакцією відзначав у листі до мазовецького воєводи від 19.04.1712 р.: «Вся Україна є тепер наша, бо аж від Сміли, Лебедина й Мотронина всі ті ріки (?) ми тримаємо». Потім він додав, що в Корсуні, Білій Церкві, Богуславі, Брацлаві та Немирові регіментар «української» партії коронних військ Галецький поставив потужні й добрі гарнізони[292]. Того ж року польські власті розформували правобережні козацькі полки, у т. ч. й Корсунський. Але козаки не склали зброї, ще жива була надія на перемогу Пилипа Орлика, що виявилася марною. 10.02.1714 р. Сенявський писав до мазовецького воєводи: «Вся Україна є звільненою від нападів свавільних козаків Орлика завдяки праці частини польського війська», далі писав про перемоги під Немировом, Брацлавом і Кальниболотом[293]. 29.04.1714 р. поручник Міцинський писав з Городища до регіментаря «української партії» Галецького про свій похід проти непокірних козаків. Виявляється, він зібрав у Паволочі військо, став у Білій Церкві, з'єднався з майором Сакином та ротмістром Копицьким, з ними дійшов до Стеблева. Тут йому повідомили люди з Лисянки, що 4 дні тому полковник Матвій прибув з кількадесятьма кінними до Кальниболота і Городища. Кальниболоцькі люди хотіли повернути свою худобу, показуючи універсали коронного гетьмана, на що Матвій відповів: «Ми маємо свого гетьмана Орлика, а не єгомость пана Сенявського, що ви з ляхами держите». Потім козаки (450 кінних та піхота) пішли в Орловець, а польські війська кинулися навздогін. Бій був нещасливим для козаків... Тоді загинули чотири сотники, а двоє потрапило у полон; чотири осавули і отаман Балиський, чимало рядових козаків полягло на полі битви. Але частині повстанців із полковником Матвієм вдалося втекти. Потім карателі повернулися до Стеблева, бо в Корсуні було забагато війська. Але тут їм довелося сутужно через брак провіанту («будемо тут помирати з голоду, бо хліба довкола Корсуня і у Стеблеві нема»)[294].
Після поразки справи Пилипа Орлика припиняються козацькі повстання на Правобережжі, остаточно зникає Правобережна Гетьманщина. Так завершився козацький період в історії Корсунщини. Впродовж усього цього часу край був у самому вирі політичних подій. Вигідне розташування Корсуня сприяло тому, що він із невеличкого поселення виріс у велике місто, яке стало значним політичним і економічним центром України. Незважаючи на Руїну, це місто одне з перших постало з попелу і знову стало центром тогочасного життя. Зі скасуванням полкового устрою на Правобережній Україні почалося інше життя краю. Але пам'ять про козацьку вольницю жила серед людей. Формується гайдамацький рух, який продовжив козацьку справу і майже століття впливав на політичне життя України.
Розділ V
З гайдамацького минулого Корсуньщини
«Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав».
айже все XVIII ст. пройшло на Україні під знаком гайдамацького руху, який був продовженням козацької традиції. Після ліквідації козацтва на Правобережній Україні відбулася трансформація національно-визвольного руху. Слово «гайдамака» має тюркські корені й походить від слова «гайда» — «турбувати», «гнати», «переслідувати»; ним в Україні називали людей, які виступали проти польської влади. Вперше цей термін фіксується щодо українських реалій якраз тоді, коли було придушено повстання 1702—1704 рр. і зазнали поразки збройні інтенції гетьмана Пилипа Орлика. Нам пощастило виявити найранішу згадку цього терміна, яка належить до 1715 р. У листі кошового отамана Івана Малашевича до регіментаря коронних військ Уманського повіту зазначалося, що він послав до регіментаря козаків, які «мають шукати тих гайдамак, шкідників ваших [польської адміністрації. — Ю. М.]»[295]. Отже, гайдамаками називали людей, які вели партизанську боротьбу проти Речі Посполитої, піднімали повстання («Коліївщина»). Але панівні кола Речі Посполитої поширили цей термін і на звичайних грабіжників.
Річ Посполита у XVIII ст. перебувала в стані глибокої кризи. Нездатність її панівних кіл вирішити важливі соціально-економічні, а головне національні проблеми, провести реформи анахронічного державно-політичного устрою, ліквідувати шляхетську анархію прирікала її на неминучу загибель. Тим більше, що поглиблення кризи цієї держави відбувалося на тлі наростаючої потуги сусідніх імперій (Російської, Австрійської, Прусської). Корсунщина не була винятком...
Після реставрації тут влади Речі Посполитої більшість міщан та козаків було переведено до стану посполитих — залежних від шляхти селян. І якщо спочатку їм для стимулювання заселення краю надавалися різноманітні пільги та вольності, то у 20-х рр. XVIII ст. цьому було покладено край, запроваджено грошову та натуральну ренти. Надзвичайно обтяжливою для посполитих стала пропінація — монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Шляхтичі часто здавали свої маєтки в оренду і посесію. Орендарі й посесори, серед яких бачимо майже без винятку дрібних польських шляхтичів та євреїв, самовільно почали встановлювати численні побори, які призводили до розорення посполитих.
До економічного чинника додався національний і релігійний гніт. Польська влада не дозволяла видавати українські книжки, закривала українські школи і православні приходи. Сейм 1717 р. ухвалив конституцію щодо закриття всіх православних церков. Уніатський собор 1720 р. у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду на території Речі Посполитої. Але загнати в унію православних краю виявилося справою непростою і, як побачимо далі, просто неможливою.
289