Загони Залізняка рушили через Смілу й Черкаси на Корсунь, а далі — на Богуслав, Канів, Мошни і Лисянку. Як зазначалося в протоколі допиту запорозького козака Дем'яна Чернявщенка, гайдамаки «Корсунь.., Стеблів... і навколишні багато сіл розоряли, з деяких з цих міст, де могли знайти гармати і гаковиці, забрали з собою»[323]. Місцеве населення радо приєднувалося до повстанців.
Про діяльність М. Залізняка на Корсунщині ми дізнаємося зі справи про вбивство уніатського священика с. Завадівки Миколи Фалінковського, що була вписана до Коденської судової книги. У ній зазначалося, що коли М. Залізняк став з військом у Корсуні, то до нього різні громади мали прислати своїх представників із запевненнями вірності. Завадівці через незнання цього не зробили. Тому Залізняк послав у Завадівку загін з 8 козаків. Вони напали там на будинок уніатського священика Фалінковського і пограбували його. Жінку його висікли, а сина Василія забрали до Корсуня. Завадівці Грицько Василенко і Лазар Яременко піймали і Фалінковського. Православний священик Іван Старшевський, отаман Савка Війт та ін. поїхали до Корсуня із затриманим Фалінковським. У Корсуні його з сином розстріляли за те, що вони, будучи православними, перейшли в уніатство. Представникам завадівців пообіцяли, що їхнє село вбережуть від пограбувань. Але в цей час невідомі розбійники напали «на Завадівський двір та оренду і пограбували те і інше»[324].
Після Корсуня гайдамаки рушили на Богуслав, а звідти — на Лисянку. Справа про вбивство Фалінковського дає нам змогу розширити свої знання про Корсунську фортецю. Докладно її було описано в люстрації 1765 р. За нею корсунський замок «мав квадратну форму з чотирма бастіонами, які здавна були насипані; навколо замку глибокий рів і дубовий палісад. До нього можна в'їхати по розвідному мосту, в кінці нього — ворота з бійницями над ними; в брамі будка для козаків, за брамою будівля, де був альков і гардероб. На другому поверсі знаходилося літнє помешкання. Посередині замку стояв будинок губернатора з двома хатами і двома альтанками. Збоку була кухня з пекарнею, а біля неї казарми для козаків, стайня й возівня. Стіна замку новозбудована, а на ній башти великі, помешкання для козаків внизу і на горі, з бійницями для оборони; стайня біля стіни давно завалена»[325]. Донині чітко простежуються фрагменти бастіонів і валів.
У справі Фалінковського зазначається, що завадівці, під'їхавши до Корсуня, зупинилися «перед баштою, перед самим замком, де жив Залізняк». Це говорить про те, що резиденція ватажка повстанців була саме у Корсунському замку. Згадується тут також і корсунська в'язниця: «Попа уніатського Фалінковського кинули з відкосу до ями, влаштованої при дітинці»[326]. Утримували арештованих також і у вартівнях. Про це вказував на допиті гайдамака Михайло Казан. Він зазначав, що поляки його піймали і засадили «до корсунської кордегардії [вартівні. — Ю. М., С. С.]»[327].
Під час Коліївщини на околицях Корсуня було організовано загони гайдамаків. А на півдні Київщини, куди входила і Корсунщина, їх було 8—9. Через поширення повстання поляки небезпідставно почали побоюватися «нової Хмельниччини»[328]. Незабаром Коліївщина охопила майже всю Київщину й Брацлавщину, почала поширюватися на Поділля і Волинь. Шляхта масово стала тікати на захід. Ті, хто залишився, а також ксьондзи та євреї були вбиті.
У районі Корсуня діяв загін Івана Романченка, про що йдеться у справі Івана Мельника, вміщеній до Коденської судової книги. Цей І. Мельник був вихідцем з Лівобережжя, який оселився в с. Квітках, оскільки «жителі недавньої руїни все ще відчували залишки старої пустелі і для нормального людського життя, у селах, що знову ожили, їм потрібні були люди і люди». З початком Коліївщини Мельник із запорожцем Лапою приєднався до Романченка в Ольшані. Цей загін вирушив проти татар у Степ, але на березі Гірського Тікича він був розпущений. Перед цим гайдамаки Романченка напали на Квітки, пограбувавши і спаливши село. Через це, повернувшись, Мельник вимушений був забрати свою сім'ю і виїхати. Але у с. Красносілля його затримали квітчанські люди і видали у Корсунь на суд[329].
У червні 1768 р. повстанці підійшли до Умані, однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. В опротестуванні С. Потоцьким позову колишнього полковника уманських надвірних козаків Обуха-Вощатинського від 1773 р. зазначалося: повстання «через Корсунь та Лисянку наближалося до Уманщини»[330]. 9 червня гайдамаки оточили місто. На їхній бік перейшов сотник надвірного полку Іван Гонта. 10 червня Умань було взято.
Зі взяттям міста Умані гайдамаки почали налагоджувати нормальне життя на визволеній території, стали відновлювати Гетьманщину й полково-сотенний устрій. М. Залізняка було обрано гетьманом. Гайдамацьке військо було поділене на 16 сотень, які очолювали сотники. Було видано «Універсал до польських селян». У ньому проголошувалася ліквідація всіх шляхетських привілеїв, знищувалися унія і панщина: «Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб будете збирати на свою користь, сіно будете косити тільки для себе». У містах і селах було створено самоврядування за козацьким зразком. М. Залізняк призначав отаманів, яким доручав управляти на тій чи тій території, давав подорожні листи купцям та іншим особам. Він вершив і суд.
Після взяття Умані М. Залізняк почав посилати загони на Брацлавщину і Волинь. У червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 повстанських загонів, які контролювали значну територію.
Річ Посполита не могла впоратися з повстанням своїми силами і змушена була просити допомоги у Російської імперії. Боячись, що визвольний рух перекинеться на Лівобережжя, Росія у другій половині червня 1768 р. направила до Корсунського та інших повсталих старосте свої війська. Гайдамаки, думаючи, що ті прийшли їм на допомогу, довіряли росіянам, і тим вдалося без особливих зусиль розпорошити їхні загони, а ватажків повстання — М. Залізняка та І. Гонту — полонити. Протягом липня-серпня 1768 р. більшість гайдамацьких загонів було розгромлено. Але повстання остаточно придушити не вдалося.
Наприкінці 1768 р. відбувалися тяжкі бої польських військ із залишками гайдамаків. Так, у листі шляхтича Суходольського до графа Браницького зазначалося: «Недавно через Усятин, проїжджаючи Корсунь.., і прибувши благополучно в означене місто, застав я вторинні заколоти, через які я вимушений був їхати у Білу Церкву». Біля Корсуня ж «гайдамаки, великими купами нападаючи, і невинних людей нелюдськи катуючи, тобто дворян, хазяїв і жидів, б'ють і грабують»[331].
Гайдамацькі виступи не припинялися і з початком 1769 р. Так, невідомий польський шляхтич у своєму листі до невідомого писав: «Гультяї мають знаходитися у Драбівці, за Корсунем на острові. Одразу ж... він [російський секунд-майор П. Войнич. — Ю. М., С. С.] вирушив з артилерією і з людьми. Він наказав по селах, щоб гультяїв забивали, щоб не вірили їхнім фальшивим указам, щоб своїх панів приводили і поважали, декларуючи своє підданство. Селяни дуже неприхильні до злого, і пристрашені гайдамаки ховаються у богуславських, коповацьких і таращанських лісах»[332].
Поступово польській владі вдалося звести діяльність гайдамацьких загонів нанівець. І протягом кількох років гайдамацький рух на Корсунщині згас, але не припинився. Швейцарський художник Жан-Анрі Мюнц, який побував у цьому регіоні у 1781 —1783 рр., бачив і змалював біля Умані 200 (!) паль, на яких стирчали відрубані карателями голови гайдамаків.
Справа Гонти й Залізняка не пропала. Досить сказати, що Річ Посполита припинила політику нав'язування унії на Правобережній Україні, а через деякий час сама стала об'єктом агресії і була розділена між трьома імперіями (Російською, Прусською та Австрійською). Головне ж полягало у тому, що вони продовжили традиції національно-визвольної боротьби українського народу козацької доби і надихали на боротьбу за волю й незалежність України нові покоління. Варто згадати поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, який на все життя запам'ятав розповіді свого діда, Григорія Грушевського, про «Коліївщину»:
324
332