Сам Великий Кобзар бував у Корсуні ще в дитинстві, а також у 1845 році. Приїжджав він сюди і влітку 1859 року до свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка. Він прибув сюди з Межиріч, проїхавши через села Лука, Сахнівка, Нетеребка, Гарбузин, а з Корсуня вирушив потім на Кирилівку. У Корсуні поет познайомився з Харитиною Довгополенко, кріпачкою князя Лопухіна, з якою навіть хотів одружитися, але цей намір лишився нездійсненим. У Корсуні поет записував народні пісні, багато малював (зберігся його малюнок «У Корсуні»), є у місті каштан, під яким Кобзар любив відпочивати, є й будинок, де він зупинявся. У Корсуні було поховано і друга Т. Г. Шевченка — художника Івана Максимовича Сошенка (1807—1876), який був уродженцем Богуслава. На його могилі Варфоломій Шевченко встановив гранітний надгробок (у 1986 р. тут було поставлено пам'ятник роботи скульптора Е. Кунцевича).
Чимало інших славних імен було пов'язано з Корсунем і після смерті Великого Кобзаря. Досить назвати ім'я класика української літератури Івана Нечуя-Левицького (1838—1918), який народився у Стеблеві і провів тут свої молоді літа. Тут міститься меморіальний музей цього письменника, який часто звертався до опису рідного краю у своїх творах, насамперед таких, як «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»[333]. Брат письменника — Амвросій — чимало писав про Стеблів і друкував статті про нього на сторінках «Киевских епархиальных відомостей». У Стеблеві народився і Василь Авраменко (1895—1981) — видатний український танцюрист і педагог, активний учасник українських визвольних змагань 1917—1921 рр. У селі Квітки народився видатний український композитор і диригент Кирило Стеценко (1882—1922). У Корсуні часто бував український письменник і громадсько-культурний діяч Трохим Зіньківський (1861—1891). Його дружина, Ганна Тимофіївна (уроджена Сервичківська), походила з с. Зеленьки Корсунського повіту, а її мати проживала в самому Корсуні. Цей перелік славетних імен можна продовжувати і продовжувати, особливо якщо згадати діячів культури інших народів, насамперед польського художника Наполеона Орду або геніального польського поета Адама Міцкевича, які гостювали у Стеблеві. Міцкевич написав тут деякі свої вірші, згадавши в них і про старовинну липу, у затінку якої могло вміститися кількадесят пар танцюристів.
Невипадково Корсунь і Корсунщина і в XIX, і на початку XX ст. були важливими осередками українського національно-визвольного та культурного руху, і тому невипадково з відродженням незалежної Української Народної Республіки жителі краю взяли активну участь у боротьбі за самостійну Україну, сформували частини Українського вільного козацтва. І хоча УНР зазнала поразки, але український народ вистояв, пережив війни, революції і голодомори, врешті у 1991 р. здобув омріяну державну незалежність України. І хоча сучасна Українська держава зіткнулася з багатьма труднощами, але поза сумнівом і вони з часом будуть подолані.
Додатки
о. Юрій Мицик, д. і. н., проф., Інна Тарасенко, к. і. н.
З документації Свято-Михайлівського Видубицького монастиря у Києві XVII — початку XVIII ст. (маєтності на Корсунщині)
У 2011 р. вийшов том документації Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві XVI-XVII ст., який містив у собі цінні універсали й листи гетьманів, полковників, сотників Війська Запорозького, королів Речі Посполитої, грамоти й листи церковних ієрархів, різноманітні купчі[334]. Вони стосувалися насамперед господарської діяльності монастиря, розширення його маєтностей і є цінним джерелом не тільки економічної, а й політичної, церковної і культурної історії України. Нині готується до друку другий том запланованої Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України фундаментальної археографічної серії, в якому буде представлено документацію Свято-Михайлівського Видубицького і Спаського Максаківського (під Меною) монастирів. Якщо видання документації Золотоверхого монастиря полегшувалося тим, що майже все було зібрано у дбайливо переписаній в середині XVIII ст. копійній книзі (це ж стосується і Максаківського монастиря), то документи Видубицького монастиря збереглися у вигляді розрізнених зв'язок, котрі архівісти зібрали докупи у дореволюційний час, основу яких становила зв'язка, яка є незавершеною копійною книгою.
Між тим, ця документація ні своїм обсягом, ні джерельною цінністю не поступається документації Золотоверхого монастиря. До того ж вона стосується не лише монастирських маєтностей Київщини, а й інших регіонів (Корсунщина), навіть за межами сучасної України (Мозирщина). Тут публікуємо тексти документів, які стосуються Корсуня й Корсунщини, що подані в рукописі у вигляді двох блоків, переписаних в основному двома різними почерками середини XVIII ст. Копіїстами виступали ієромонахи Іларіон і Гавриїл.
Видубицький монастир, як і всі інші, зберігав насамперед універсали, привілеї, купчі тощо, які підтверджували його права на те чи те рухоме й нерухоме майно, щоб у разі потреби відстоювати ці права в судах. З тієї самої причини зберігалися і документи з історії маєтностей, які часто переходили з рук у руки перш ніж стали власністю монастиря.
Цінність цієї монастирської документації тим більша, що документація полкових і сотенних козацьких канцелярій Правобережної Гетьманщини зазнала особливо значних втрат іще в часи сумнозвісної Руїни, та й подальші часи аж ніяк не сприяли їх збереженню. Достатньо зазирнути в каталог ЦДІА України у Києві. Тут описані зібрання документів сотень і полків Лівобережної і Слобідської України, аналогічні ж документи Правобережної України представлені окремими одиницями[335]. Так, Корсунська полкова канцелярія представлена всього чотирма документами другої половини XVII — початку XVIII ст., які ми надрукували у «Корсунському часописі», в т. ч. лист І. Мазепи до богуславського і корсунського полковника Самійла Івановича (Самуся) щодо кривд, завданих Ківшуватицькому монастиреві (3). До речі, такого полковника не згадано у жодному покажчику корсунської старшини.
Отже, нижче подаємо переважну більшість монастирських документів, які стосуються Корсунського полку (всього 15). Один із документів (угода між братами Шупиченками) був виданий нами за іншим списком у згаданій публікації в «Корсунському часописі».
Насамперед відзначимо один універсал гетьмана Івана Скоропадського, два листи корсунського полковника Андрія Кандиби, які досі не друкувалися. Таким чином, хоч трохи, але поповнюється «Український дипломатарій XVI-XVIII ст.», у якому заплановано видати всю документацію козацької старшини. Ці та інші документи, що наводяться далі, проливають світло на історію Корсунського полку, особливо початку XVIII ст. Виявляється, в часи Мазепи тривало життя на цих теренах, незважаючи на роки Руїни. Помітно, що гетьмани Мазепа і Скоропадський розглядали Корсунський полк як невід'ємну частину Гетьманщини. Хоча ім'я Андрія Кандиби, корсунського полковника у 1708—1710 рр., відзначається в одному з найавторитетніших покажчиків[336], але навіть там не зазначено ім'я корсунського наказного полковника у 1710 р. Михайла Романовича (був одночасно полковим суддею), а каденція іншого корсунського наказного полковника Семена Нестеренка показана у 1709 р., хоча, як виявляється, він був на цій посаді й у 1708 р., а до того ж обіймав посаду полкового судді. Полковник Яків Петрович (був на цій посаді у 1660 р., за Ю. Гаєцьким)[337] це — Яків Петрович Улезько, який, за точнішими у даному разі даними В. В. Кривошеї, обіймав цю посаду у 1656, 1659—1662, 1663—1664 рр.[338]. Чи не його родичами (братом і сином?) були корсунський священик Олексій Петрович, який згадується в документі під 1665 р., і Сила Петрович, полковий хорунжий у 1710 р.? Документи проливають певне світло на біографії інших керівників Корсунського полку доби Руїни. Так, названо ім'я корсунського полкового судді у 1660 р. — Чиртан (явно тюркське ім'я) Павлович, полкового осавула Данила Сомтанського (?), у 1708 р. — корсунського сотника Павла Михайловича, у 1710 р. — наказного корсунського полковника Михайла Романовича. Влітку 1710 р. у Корсуні з волі гетьмана І. Скоропадського перебував генеральний осавул Війська Запорозького Степан Іванович Бутович (обіймав цю посаду у 1709—1717 рр.).
334
Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві XVI-XVIII ст. (упорядники: Ю. А. Мицик, С. В. Сохань, Т. В. Міцан, І. Л. Синяк, Я. В. Затилюк). — К., 2011.
335
Центральний государственнмй исторический архив УССР в Києве. Путеводитель. — К., 1958.
336