За адміністративно-територіальним поділом Корсунське староство належало до Житомирського повіту Київського воєводства, у повітовому центрі якого — Житомирі — містився ґродський суд для вирішення кримінальних справ та цивільних суперечок. Під час засідання ґродського суду в Житомирі збирали раду з офіційних осіб. Призначався день, коли возний відкривав ґродську книгу, де кожний міг записати скаргу, привілей чи заповіт, адже в ті часи оригінал документа з різних причин легко можна було втратити. Доступ до ґродських книг мали староста, писар та суддя. Вищою судовою інстанцією для жителів Корсунського староства був коронний трибунал у Луцьку, а з 1589 р. — у Люблині. У ньому, серед інших депутатів, було 4-5 представників шляхти Київського воєводства. До трибуналу надходили апеляції жителів воєводства.
Про значення Корсуня вже у XVI ст. свідчить хоча б той факт, що з нього походив архімандрит Данило Корсунський, паломник до Єрусалима[38].
1 березня 1585 р. польський король пожалував Корсуню герб: «лук жолтый натягненый и стрилу на тативи наложеную, в червоном полю». Нам пощастило виявити в Центральному державному історичному архіві України у Києві (далі — ЦДІА України у Києві) невідомий список цього документа, який зняли з оригіналу у середині XIX ст. (очевидно, це зробив хтось із членів Київської археографічної комісії). Наведемо його текст повністю за спрощеними правилами транслітерації:
«Стефан, Божею милосцю король полский, великий князь литовский, руский, пруский, киевский, волинский, подляшский, мазовецкий, самогитский, инфлянтский, кн.(я)жа семиградское и инных.
Ознаймуем тим листом нашим всім вобец и кождому зособна, кому то відат належит, нинешним и напотом будучим, иж для ліпшой безпечности и пожитку панств наших посполитое коронное місто, названое Корсунь, которое в земли Киевской в старостве Черкаском, ново на пустини на шляхах табанских [явна помилка копіїста. Має бути: „татарських“. — Ю. М., С. С.] посідает, хотячи на тамтой Україні укґрунтовати, ужесмо его и особливим привилеєм и листи нашими фундовали право німецкое и певные вольности там наданы, то так тепер ветесмы в своем прошений от преречоных подданих наших міщан того міста Корсуни, абихмо тому місту новозаложоному, прикладом инших міст наших герб, то єсть лук жолтый натягнений и стрилу на тативи наложеную, в червоном полю дали. А так ми прозбу их слушную з ласки нашои кролевскои и за причиною певних панов рад наших того помененого гербу к оному місту Корсуню и подданим нашим мещаном корсунским позволилисмо и тим листом нашим до того міста вічними часи надаєм. Которий герб в сем листі нашем ест значне виражон и вьшалеван [копію малюнка герба, подану у цьому ж документі, ми з технічних причин не наводимо. — Ю. М., С. С.]. Яко уже из сего часу зараз преречоные міщане корсунские и по ним там будучие на всі потомные вічние часи. Так по печати до всяких прав своих посполитих и судових месцких, яко теж и на хорунгве міют уживати и с тою ся веселити мают справуючися во всем водле фундушу волности им од нас наданних од всякого оближеня права посполитого. А для ліпшой віры и свидецтва тот лист рукою нашою королевскою подписали, печать нашу коронную до него приложити есмо розсказали.
Писар [...] [пропуск у тексті. — Ю. М., С. С.] волном коронном
М[іся]ца февраля року от Рождества Христова 1585, а кролеваня нашего року 9.
Stephanus Rex»[39].
Жителі Корсуня брали активну участь в освоєнні незаселених земель. Так, навесні 1590 р. Микола Повольний, служебник брацлавського підкоморія Лавріна Пісочинського, доповідав своєму зверхникові про розбудову Городища, у якій брали участь 150 жителів Корсуня, а також жителі Білої Церкви та інших міст. Вони, зокрема, збудували тоді дві пекарні і дві комори, тощо[40]. Ці повідомлення допускають можливість участі корсунців і в розбудові Шендерівки, тут згадуються і пани Шендерівські.
У 1587 р. помер король Стефан Баторій, а наступного року після тривалої, навіть збройної боротьби в Речі Посполитій було обрано нового короля. Ним став шведський король Сигізмунд III Ваза, який відзначався фанатичним католицизмом, прямолінійністю і жорстокістю, зокрема у вирішенні українського питання.
Взагалі остання третина XVI ст. пройшла під знаком суперечливих тенденцій. Ще тривав «золотий вік» Речі Посполитої, розвивалася панщинно-фільваркова система, до Речі Посполитої надходили великі багатства, і її магнати нерідко були багатші, ніж європейські монархи. Але збагачення панівного класу здійснювалося за рахунок експлуатації трудящих, посилення колоніального гніту щодо України та Білорусії. Все більше селян і міського плебсу тікало на Січ, покозачувалося, заселяло не лише землі Січі в пониззі Дніпра, а й Середню Наддніпрянщину, де жили реєстрові козаки.
Корсунь, як і Черкаси, Канів та деякі інші міста Середньої Наддніпрянщини, став потужним осередком козацтва за межами земель Січі; тут відбувався стрімкий процес покозачення. Характерно, що не тільки селяни та міщани прагнули стати козаками, а й дрібна українська шляхта. Військо Запорозьке перетворилося на могутню мілітарну силу і все впевненіше виходило з-під контролю уряду Речі Посполитої, стаючи державотворчою силою в Україні. Це тривожило короля Сигізмунда III, котрий мріяв знищити Православну церкву в Україні та Білорусії, прагнув придушити в зародку будь-які вияви визвольного руху українців та білорусів. Вже на сеймі 1589 р. було ухвалено, щоб українські міщани не пускали до себе на постій запорожців без волі гетьмана чи кошового отамана, хоча й дозволялось продавати запорожцям порох та провіант. Війти й бурмістри мали пильнувати, щоб з міст і містечок ніхто самовільно не ходив на Низ, не допускати проживання у своїх містах поселенців з числа запорожців. Однак такі заходи не давали сподіваного результату, а нерідко навіть загострювали ситуацію. Взагалі політика панівних кіл Речі Посполитої щодо України була незграбною, негнучкою, короткозорою, нерідко відверто реакційною. Не на висоті виявилася й українська шляхетська верхівка, котра буквально впродовж двох-трьох поколінь майже повністю сполонізувалася й окатоличилася. За цих умов роль авангарду українського народу в його національно-визвольній боротьбі взяло на себе козацтво, до якого приєдналася найкраща частина української шляхти. Хоча повстання часом вибухали стихійно, не мали перед собою чітко усвідомленої мети, однак у ході боротьби поступово викристалізовувалася державотворча програма і, врешті, у 1648 р. було відроджено незалежну Українську державу.
Перші потужні повстання, у котрих чільну роль відіграло козацтво, вибухнули в Україні наприкінці XVI ст. Спочатку (1591—1593 рр.) вождем був український шляхтич з Підляшшя Криштоф Косинський. У серпні — жовтні 1591 р. повстання поширилося з Січі на «волость», тобто на ті українські землі, що лежали на північ від кордонів земель Запорозької Січі. Повстанці зайняли Білгородку, Чуднів і Білу Церкву, причому в Білій Церкві місцеве населення мало присягати на вірність саме гетьманові Косинському, а не королю Сигізмунду III. Так само мали вчинити жителі Канева й Черкас. Також були відряджені козаки, щоб прийняти присягу від жителів Переяслава й Корсуня[41]. Тому, можливо, польський король Сигізмунд III 15 жовтня 1592 р. видав універсал, яким підтвердив привілей С. Баторія місту Корсуню: «Права их [корсунських міщан. — Ю. М., С. С.] майдеборского и овшем во всяких волностях и порядках местных водле листу и привилею их зоставуем». За ним король дозволив міщанам «волное шинкованье медом и пивами позволити и надати... волность вечными часи мещанам корсунским корчмы волные держати и шинки мевати медовые и пивные»[42]. Королівський універсал мав на меті утримати в покорі корсунських міщан, що й було досягнуто.
Наприкінці грудня 1591 р. Косинський забрав із будинку білоцерківського підстарости Булиги майнові документи князя Януша Острозького, зокрема на староство Білоцерківське й Богуслав, ряд сіл, очевидно, прагнучи закріпити їх за собою. Повстання розгорталось, а в лютому — квітні 1593 р. козаки пішли на Низ, одночасно охороняючи кордони від ординців. Тим часом князь Олександр Вишневецький звернувся до великого гетьмана коронного і канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, щоб той надав війська проти повстанців[43]. Повстання Косинського заглухло, що сталося і внаслідок переговорів і переключення козаків на боротьбу проти турецько-татарської агресії. Наступні два роки пройшли під знаком нового етапу повстання й водночас походів у придунайські князівства, що були васалами Османської імперії. Якраз тоді точилася австро-турецька війна, і в ній Відень прагнув опертися й на козаків, тому й відрядив до них свого посла Еріха Лясоту. Рим підкріпив цю місію своєю (легат Олександр Комулео (Комулович)). Врешті Замойський дав добро на похід козаків на Крим старшому з реєстровців. Той прибув до Корсуня, де схиляв до цього козаків. Проте козаки пішли не на Крим, а на Молдавію, маючи вождями Григорія Лободу та Северина (Семена) Наливайка. Якщо ж говорити про другий етап повстання, на чолі якого стояли насамперед Лобода і Наливайко, то він був потужнішим, ніж попередній, і боротьба розгорнулася на значній території України.