Радянські війська, форсувавши Дніпро, вступили на Правобережну Україну і розгорнули грандіозну битву, яка не могла не набрати дальшого розмаху. З кожним днем зростав героїзм радянських воїнів, їх незламна воля до перемоги. Ні ріки, що розлилися, ні непрохідні болота, що зустрічалися на шляху, не могли зупинити наші частини, які з жорстокими боями відлічували нові й нові кілометри визволеної української землі.
П’ять фронтів за активної участі партизанів і сил Чорноморського флоту здійснювали на Правобережній Україні величезний стратегічний наступ, складовою частиною якого були й окремі блискучі операції, що виходили із загального задуму.
Корсунь-Шевченківський «котел» бійці фронту з цілковитою підставою називали «другим Сталінградом». Та тепер гітлерівці поставились до своєї поразки під Корсунем-Шевченківським зовсім не так, як до поразки на берегах Волги. Вони вже не насмілювалися відверто визнати нові невдачі, що спіткали їх на радянській землі. Від німецького народу і світової громадськості старанно приховувався факт оточення і знищення величезного угруповання військ. Більше того, у ставці фашистської Німеччини була розіграна комедія нагородження битих генералів «за видатні особисті заслуги і за мужню боротьбу керованих ними військ». Гітлер прийняв генералів, що залишили свої війська напризволяще і втекли від них на літаках. Генерали-дезертири, які завели в тупик близько 80 тисяч осіб, одержали найвищі нагороди з рук свого командування.
Було очевидно, що все це гітлерівці роблять для підняття морального потенціалу військ, передбачаючи нові бої. З аналізу обстановки, що склалася, випливав також висновок про те, що за короткий строк противнику не вдалося мобілізувати ні людських резервів, ні підняти моральний дух військ. Дуже вже великих втрат зазнав ворог, дуже значними були його поразки! А бойовий дух солдатів, сержантів і офіцерів радянських військ був надзвичайно високим. Успіхи викликали в них патріотичні почуття і бажання примножити славу доблесних визволителів соціалістичної Батьківщини.
Воїнами 2 Українського фронту були пройдені нелегкі бойові шляхи-дороги. Солдати, сержанти, офіцери пишалися тим, що фронт жодного разу не відступав, під натиском ворога не відходив назад ні на крок.
Назви міст Радянської України, визволених від фашистських окупантів, золотом вишивалися на знаменах дивізій 2 Українського фронту. Серед них були Харків, Полтава, Кременчук, Черкаси, Кіровоград.
Лише бої на Дніпрі могли б навічно прославити не одну нашу дивізію. На нові подвиги в ім’я Батьківщини надихала війська 2 Українського фронту і славна перемога, щойно одержана над німецько-фашистськими загарбниками в районі Корсуня-Шевченківського.
1968 рік.
____________________
1. Грылев А.Н. За Днепром. — М., 1963.
2. Сообщение Советского Информбюро. — М., 1944.
3. Типпельскирх К. История второй мировой войны. — М., 1958.
П. О. Ротмістров,
головний маршал бронетанкових військ, колишній командуючий 5 гвардійською танковою армією
Блискуча перемога радянської зброї
Минули десятиліття з того часу, як відгриміли гарматні залпи на берегах сивого Дніпра.
У зимових боях 1944 року радянські війська розгромили ворога на південному крилі радянсько-німецького фронту і відкинули його на 450-500 кілометрів на захід. Близько півмільйона солдатів і офіцерів втратила німецько-фашистська армія в цих боях. Розгром гітлерівських військ на Правобережній Україні знову потряс воєнну машину нацистської Німеччини. За свідченням гітлерівського генерала Тіппельскірха, поразка німецько-фашистських військ на Правобережній Україні була найбільшою поразкою з того часу, «коли німецькі армії йшли тернистим шляхом від Волги і Кавказу, відступаючи до Дніпра».
У загальному наступі радянських військ на Правобережній Україні важливе місце займала Корсунь-Шевченківська операція, проведена в період з 24 січня по 17 лютого 1944 року.
Подіям, які розгорнулися в цьому районі, передували наступальні дії військ 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна на житомирсько-бердичівському напрямку і 2 Українського фронту, яким командував генерал армії І. С. Конєв, — на кіровоградському напрямку. До середини січня 1944 року війська цих фронтів добилися великих успіхів, однак через сильний опір ворога зімкнути свої фланги на захід від Дніпра їм не вдалося. У районі Корсуня-Шевченківського ворог продовжував утримувати виступ, який глибоко вклинився в розташування наших військ. Впертість, з якою вороже командування чіплялося за корсунь-шевченківський виступ, не була випадковою.
Неправильно оцінюючи загальну воєнно-стратегічну обстановку і применшуючи зрослі бойові можливості радянських військ, німецько-фашистське командування все ще не хотіло миритися з тим, що «Східний оборонний вал» впав. Намагаючись за всяку ціну утримати в своїх руках корсунь-шевченківський виступ, фашисти розраховували використати його як вигідний плацдарм для ударів по флангах і тилу наших військ і відновити свою оборону по Дніпру. Крім цього, вони керувалися міркуваннями пропагандистського характеру. Геббельс та його підручні продовжували трубити, що німецькі куховари черпають воду з Дніпра.
В обстановці, що склалася, радянське командування вирішило розгромити корсунь-шевченківське угруповання ворога і тим самим створити необхідні умови для широкого наступу наших військ з метою повного визволення Правобережної України від гітлерівських загарбників.
Проведення Корсунь-Шевченківської операції було доручене військам 1 та 2 Українських фронтів. Вони повинні були двома зустрічними ударами прорвати ворожу оборону біля підніжжя виступу, а потім, швидко розвинувши наступ по напрямках, які сходилися в Звенигородці, оточити і знищити ворога.
Один удар з району на південь від Білої Церкви завдавали війська 1 Українського фронту в складі 40, 27 загальновійськових та 6 танкової армій, а інший — з району на північ від Кіровограда завдавали війська правого крила 2 Українського фронту в складі 4 гвардійської і 5 загальновійськових армій та 5 гвардійської танкової армії, якою в той час мені довелось командувати.
Провідна роль у здійсненні задуму відводилася 5 гвардійській та 6 танковим арміям, які повинні були разом із загальновійськовими арміями прорвати оборону ворога, а потім піти назустріч одна одній, з’єднатися в районі Звенигородки і відрізати всі шляхи відходу корсунь-шевченківського угруповання ворога з виступу, який воно займало.
Підготовка Корсунь-Шевченківської операції проводилася в складній обстановці. Головні сили 1 Українського фронту в той час вели жорстокі оборонні бої на вінницькому й уманському напрямках, відбиваючи контрудари великих танкових з’єднань ворога, а війська 2 Українського фронту билися на кіровоградському напрямку. У цих умовах командуючі фронтами, не відвертаючи великих сил з вказаних напрямків, зуміли створити ударні угруповання для наступу під Корсунем-Шевченківським.
Максимально використовуючи дуже обмежений час, війська обох фронтів напружено готувалися до наступних боїв. Партійно-політична робота, що безперервно проводилася, була спрямована на забезпечення успішного виконання бойових завдань, на виховання у військах високого наступального запалу і непохитної рішучості перемогти ворога.
Рано-вранці 24 січня сотні гармат 2 Українського фронту відкрили ураганний вогонь по ворожих позиціях. Могутні артилерійські удари руйнували оборонні споруди, засипали траншеї і ходи сполучення, знищували живу силу і бойову техніку противника.