8, 9 і 10 лютого противник здійснював шалені атаки з метою виходу з кільця. У той же час на зовнішньому фронті йшли важкі бої з великими танковими силами, що намагалися прорватись до оточених. Натиск фашистів на зовнішньому фронті на Лисянку й атаки з кільця на Шендерівку здійснювалися з єдиною метою — з’єднатися з оточеними військами і визволити їх.
З обстановки було ясно, що фашистське командування й надалі чинитиме натиск із зовнішнього і внутрішнього фронтів, причому особливо великих зусиль можна було чекати від ворога в смузі 1 Українського фронту. Виходячи з цього, я вирішив вивести на правий фланг фронту, у створений коридор, спочатку 29 танковий корпус під командуванням генерал-майора І. Ф. Кириченка, а потім і головні сили 5 гвардійської танкової армії. Перед ними було поставлено завдання: не допустити прориву противника на стику двох фронтів і прискорити розгром гітлерівських військ у «котлі». З цією метою сюди було перекинуто кілька дивізій 4 гвардійської армії і на 180 градусів повернуто 5 гвардійський кавалерійський корпус. Вони мали подати допомогу 27 армії 1 Українського фронту, що відбивала жорстокі атаки ворога.
11 лютого противник у складі 8 танкових і 8 піхотних дивізій знову перейшов у наступ на зовнішньому фронті. Розгорнулись запеклі бої, у ході яких радянські війська ще раз показали зразки стійкості й героїзму. Лише німецькі танкові дивізії, що наступали з району Ризине, змогли потіснити наші частини і вийти в район Лисянки. Але дальший їх наступ контрударами військ 2 і 1 Українських фронтів було зупинено, і ворог змушений був перейти до оборони.
Зранку 12 лютого війська оточеного угруповання завдали удару з району Стеблева в загальному напрямку на Шендерівку, розраховуючи прорвати фронт і вийти на з’єднання із своїми частинами. З відчаєм приреченого ворог, незважаючи на втрати, кидав своїх солдатів у бій. У смузі 27 армії йому вдалося пробитися і вийти в район Шендерівки. Відстань між оточеним угрупованням і військами противника на зовнішньому фронті скоротилась до 10-12 кілометрів. Створилась загроза виходу ворога з оточення. Це був найбільш критичний день операції. Командування наших фронтів вжило невідкладних заходів для ліквідації цієї загрози. З інших ділянок фронту сюди були перекинуті танкові частини й стрілецькі війська, артилерія та інженерні частини. У результаті противник на ділянці 27 армії був остаточно зупинений. Велику роль у досягненні цієї мети відіграло своєчасне введення в горловину коридору частин 5 гвардійської танкової армії і 5 гвардійського Донського козачого кавалерійського корпусу, що входили до складу нашого фронту.
Для об’єднання зусиль усіх військ, що діяли проти оточеного угруповання, враховуючи, що більша частина з них належала 2 Українському фронту, Ставка Верховного Головнокомандування 12 лютого доручила мені керівництво військами для найшвидшого знищення корсунь-шевченківського угруповання і підпорядкувала мені 27 армію 1 Українського фронту.
У зв’язку з новим завданням я вилетів на командний пункт 4 гвардійської армії, що знаходився в коридорі між зовнішнім і внутрішнім фронтами оточення, для того, щоб ближче бути до військ і на місці вживати заходів по знищенню угруповання.
Особовий склад фронту був націлений на активні й стрімкі дії з метою розчленування і знищення ворога. Одночасно були вжиті заходи по посиленню військ, що діяли на зовнішньому кільці, у напрямку на Лисянку, і встановленню тіснішої взаємодії з військами 1 Українського фронту.
Для поліпшення становища 27 армії безпосередньо в район передового командного пункту командуючого (село Журжинці) виводився 18 гвардійський танковий корпус. Підхід військ 5 гвардійської танкової армії, перекидання дивізій 4 гвардійської армії давали можливість організувати швидкий розгром і полонення оточеного угруповання.
Завдання 5 гвардійської танкової армії, пов’язане з маневром на новому напрямку, було досить важким. Непролазна багнюка сковувала просування танків. Однак цей маневр треба було обов’язково здійснити, і він був успішно проведений. Вихід танкової армії в призначені для неї райони зумовив активний розгром оточених дивізій і виключив будь-яку можливість прориву угруповання гітлерівського генерала Штеммермана до військ, що діяли з зовнішнього фронту. Наступні події підтвердили це.
Авіація фронтів завдала ударів по танкових частинах противника, паралізувала дії ворожої авіації, що намагалась подати допомогу оточеним дивізіям. Разом з тим радянські льотчики надійно прикривали свої війська з повітря. Варто при цьому відзначити, що наші авіатори, незважаючи на винятково несприятливі умови погоди, виконали свої завдання блискуче.
Як приклад можна навести епізод нічного бомбардування ворога. Мені доповіли, що в районі Шендерівки спостерігається велике скупчення ворожих машин і танків, а також пожвавлення піхоти. Треба було терміново скинути туди освітлювальні й запалювальні бомби і тим самим вигнати гітлерівців у відкрите поле. Я розумів, що виконання цього завдання в складних метеорологічних умовах буде, звичайно, пов’язано з риском. У розмові по телефону командуючий 5 повітряною армією генерал-лейтенант С. К. Горюнов пояснив мені труднощі польотів при несприятливій погоді. Я запропонував йому звернутися до льотчиків з проханням добровільно вилетіти на виконання бойового завдання. На цей заклик 18 екіпажів літаків 392 авіаційного полку 312 авіаційної дивізії доповіли про готовність негайно вилетіти на бомбардування. Першим піднявся літак капітана В. А. Заєвського і штурмана — молодшого лейтенанта В. П. Лакатоша. Вони скинули запалювальні бомби в районі скупчення військ і бойової техніки ворога. Загорілись машини й повозки. Вдало здійснили бомбометання й інші екіпажі. Використовуючи вогнища пожеж як орієнтири, по ворогові вдарила наша артилерія.
І тепер, згадуючи цей епізод — політ наших льотчиків вночі, під час хуртовини і сильного вітру на такій легкій машині, як ПО-2, я відчуваю гордість за радянських воїнів. Це яскравий приклад мужності й героїзму, духовної краси радянського воїна, що йде на подвиг в ім’я Батьківщини!
Хотілося б коротко спинитися на такому питанні, як керування військами при проведенні операції по оточенню й розгрому великого угруповання противника. У такій складній і динамічній обстановці було немало труднощів, проте головні події і вирішальні зміни на фронті вдавалось помічати своєчасно. При керуванні військами широко використовувались усі технічні засоби зв’язку. Але особисте спілкування командирів з підлеглими, як показує практика, — найбільш дійовий засіб управління військами. Для пересування і виїздів в умовах бездоріжжя командуючими широко застосовувались літаки ПО-2 і танки. Надійному керуванню також сприяло наближення командних пунктів командуючих арміями, командирів корпусів та дивізій до військ. Так, спостережний пункт командира 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії генерала П. І. Афоніна знаходився за півтора кілометра від противника в напрямку його можливого прориву. Це дозволило не тільки своєчасно встановити початок руху німців з району Комарівки, але й терміново вжити необхідних заходів для ліквідації спроби прориву з оточення.
Як же розгортались події далі?
Продовжуючи напружені бої, війська 2 Українського фронту до кінця лютого стиснули кільце оточення до краю. Дані розвідки свідчили про те, що гітлерівці зроблять спробу вирватися з оточення. Будучи загнаними в обмежений район, який прилягав до населеного пункту Шендерівки, вони мали дві можливості: або здаватись, або прориватись напролом.
І справді, втративши всяку надію на допомогу ззовні, командування оточеного угруповання вирішило здійснити в ніч на 17 лютого останню відчайдушну спробу вирватися з «котла».
Якщо снігопад і хуртовина якоюсь мірою підбадьорювали німців і вони розраховували прорватися, непомітно вислизнути з кільця, то удари нашої авіації й артилерії змішали їхні плани. Після бомбардування й артилерійського обстрілу противнику потрібен був час, щоб навести порядок у своїх підрозділах, і, таким чином, його розрахунки на раптовість, ніч і хуртовину провалились.