Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:
— Ге, — каже, — людський дух пахне!
— Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.
— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?
— Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім!
Прийшли. Змій і каже:
— Бий ти!
— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге — по пояс змія загнав у тік, утретє — зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубком спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро собі забере.
От радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом до дубка, щоб не вирвався, — тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається, — прив’язаний. Він як рвонувся, — так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі і пішов додому.
Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитують в матері:
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.
Вони тоді:
— Оце ж ми його прив’язали, — треба бігти та одв’язати!
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату, — замалим хати не розвалив.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в
СВІТ.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі, іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:
— А ш;о ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою; як крутнув вусом, так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну то й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема.
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.
Коли хтось стукає в двері:
— Відчини!
— Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.
Двері відчинилися, і знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам!
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, ш;о було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини шматок шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь, крутивсь, якось одірвав свого чуба, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи...
Наїлись і полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: