„Що ви збираєтеся робити з зіркою, Майстре?” сказав Учень.
„Покладу її в Торт, зрозуміло,” сказав Кухар. „Власне те, що треба, тим більше вона феїсто-чарівна,” загигикав він. „Думаю ти сам був на дитячих забавах, і не так давно; там до суміші встромляють маленькі забавунці, і монетки, і всяке інше. Менше з тим, ми спробуємо то в цьому селі: воно розважає дітей.”
„Але то не є забавунця, Майстре, то є промениста зірка,” сказав Учень.
„Ти вже то казав,” перервав його Кухар. „Дуже добре, я скажу дітям. То їх розсмішить.”
„Я не думаю що їх розсмішить, Майстре,” сказав Учень. „Але то правильна ідея, цілком правильна.”
„Ти мені кажеш?” мовив Ноукс.
У свій час Торт був зготований і спечений і покритий глазурою, здебільшого руками Учня. „Оскільки ти налаштований на фей, я дам тобі зробити Королеву Феєкраю,” Ноукс сказав йому.
„Дуже добре, Майстре,” він відповів. „Я зроблю то якщо ви є надто зайняті. Але то була ваша ідея ане моя.”
„В тому місці моя робота мати ідеї, ане твоя,” сказав Ноукс.
На Празнику Торт стояв посередині довгого стола, в центрі кола двадцяти чотирьох червоних свічок. Його вершечок був у кшталті малої білої гори, по боках якої росли деревцята, виблискуючи ніби вкриті морозцем; а на щиті гірки дрібонька мала фіґурка стояла на одній нозі як снігуронька в танці, і мала в руці мацьопну чарівну паличку з льоду який розсіював іскорки світла.
Діти споглядали то з широко відкритими очима, і одна чи дві дитини заплескали в долоні, вигукуючи: „Чи ж то не є файне і не феїсто-чарівне!” То втішило Кухара але учень виглядав невдоволено. Вони обоє були присутні: Майстер мав розрізати Торт коли настане час, а учень мав йому нагострити ножа.
Врешті Кухар взяв до рук ножа і приступив до столу. „Маю вам сказати, мої файні,” мовив він, „що всередині тої чудової глазурі є торт приготований з багатьох смачних речей до їдження; але також до них домішані є багато інших маленьких гарненьких штучок, забавунці, і монетки і чого там тільки нема, і мені казали що то є на щастя віднайти у своєму шматочку якусь із них. Їх є в торті двадцять чотири, то значить має бути по одній для кожного з вас, якщо Королева Фея вчинить по чесному. Але не завжди вона так чинить: бо то хитре мале створіння. Спитайте пана Учня.” Учень повернув голову і уважно вивчив лиця дітей.
„Нє! Я забув,” сказав Кухар. „Їх є двадцять-п’ять цього вечора. Є теж мала срібна зіронька, особлива і маґічна, якось так пан Учень каже. То вважайте! Бо як зламаєте собі об неї якийсь зі своїх гарних передніх зубчиків, то вам зіронька його не відремонтує. Але я вважаю що то є все одно особлива вдача віднайти її.
То був добрий торт, і ніхто не прискіпився ні до чого, крім того що мав він розмір не більший ніж було потрібно. Коли його розрізали на кавалки, то кожній дитині випало по шматку, але понадто нічого не зосталося: добавки не було. Шматки торту скоро зникнули і час від часу забавунця чи монетка віднаходилися. Дехто знайшов одну, дехто дві, а дехто жодної; бо кожен мав свою удачу, чи була там ляля з чарівною паличкою на торті чи не було її. Але коли торт був з’їджений, не виявилося ані сліду якоїсь маґічної зіроньки.
„Най Бог боронить!” мовив Кухар. „Значить вона була зроблена не зі срібла; мабуть вона розтанула. Чи може пан Учень мав рацію і вона була направду маґічною, і ось щойно зникнула і повернулася до Феєкраю. Недобре так жартувати, але недобре.” Він подивився на Учня зі скривленою посмішкою, а Учень глянув на нього своїми чорними очима і зовсім без посмішки.
Все одно, срібна зіронька була направду феїстою зіркою: Учень не робив помилок на той рахунок. Сталося так що один із хлопчиків на Празнику проковтнув її навіть не помітивши того, хоча знайшов був у своєму шматочку срібну монетку і дав її Нелі, дівчинці яка стояла поруч із ним: вона виглядала такою розчарованою, не знайшовши в своєму шматочку нічого такого цікавинного. Він часом задавав собі питання що таки трапилося з зіронькою, не знаючи що вона залишилася з ним, заховалась кудись де її не було відчутно; бо такий мала вона намір. В тім місці чекала вона довгий час, аж настала пора.
Празник був у середзимі, але тепер був Червень, і ніч зовсім не була темною. Хлопець встав перед світанком, бо не хотів спати: наставали його десяті уродини. Він виглянув у вікно, і світ видавався тихим і очікуючим. Подув маленький бриз, прохолодний і пахучий, прошурхавши дерева що прокидалися. Потім наступив світанок, і вдалині він почув початок світанкової пісні птахів, звук якої наростав, наближаючись до нього, аж доки не ринула до нього, заповнюючи усю землю довкола будинку, і пішла далі як хвиля музики на захід, а сонце тим часом здіймалося понад краєчком світу.