Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків п’яти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.
Невже все це станеться насправді? Хто ж зараз відповість. Часом у це важко повірити, часом я намагаюся переконати себе в тому, що всю цю паніку створили газети. А часом шкірою відчуваю, що цього не минути.
Біля Черінг-Кросе газетярі вигукували заголовки вечірніх випусків. Чергові нісенітниці про вбивство: «НОГИ. ЗАЯВА ВІДОМОГО ХІРУРГА». Тоді мою увагу привернула інша шпальта: «ВЕСІЛЛЯ КОРОЛЯ ЗОГА ВІДКЛАДЕНО». Король Зог! Оце так ім’я! Б’юся об заклад, що власник такого імені має бути чорним як смола африканцем.
Аж раптом сталося дещо дуже дивне. Це ім’я «король Зог», яке я, певно, побачив не вперше, змішалося чи то з шумом транспорту, чи то із запахом кінських кізяків, викликавши спогади.
Дивовижна штука — минуле. Воно супроводжує тебе все життя, ми постійно згадуємо про якісь речі, що трапилися з нами років десять чи двадцять тому, але у більшості випадків це не має жодного стосунку до реальності — просто купа фактів, свідками яких ми випадково стали, щось на кшталт підручника з історії. Тоді цілком випадково якийсь звук чи запах (здебільшого запах) повертає назад, у минуле. Так сталося і зараз.
Я знову опинився у парафіяльній церкві у Нижньому Бінфілді, повернувся на тридцять вісім років назад. Зовні нічого не змінилося — я лишився сорокап’ятирічним товстуном у котелку зі вставною щелепою, що крокує по Стренд, та всередині я був семирічним Джорджі Боулінгом — молодшим сином Семюеля Боулінга, торгівця кукурудзою і насінням, що проживає за адресою: Головна вулиця, 57, Нижній Бінфілд. Стояв недільний ранок, і я відчував церковний запах. Який то був аромат! Напевно, всім знайомі ці солодкуваті нотки вологи у поєднанні з пилом та атмосферою занедбаності. Запах свічкового воску, диму ладану, присутності мишей, а в неділю до нього додаються пахощі жовтого мила і костюмів із саржі. Та переважає солодкувато-затхлий запах, наче в одному місці зустрілися життя і смерть. Здається, що у повітрі кружляють часточки пилу з надгробків.
Тоді я був не вищим за чотири фути; ставши колінами на шкіряну подушечку, я дивився на лавки перед собою, тримаючись за чорну сукню матері. Здається, я досі відчуваю на колінах тугі панчохи (ми їх тоді носили) і тісний білий комірець, який на мене одягали щонеділі. Я чую звук старого органа і оглушливий дует, що виспівує псалми. В нашій парафії таким даром — сильним голосом — Господь наділив двох; власне, вони завжди співали з таким завзяттям, що у решти просто не лишалося шансу виділитися. Одного з них звали Шутер — він торгував рибою, а іншого — Везеролл, він виготовляв домовини. Зазвичай вони сиділи на лавці у першому ряду, лише на протилежних її кінцях. Шутер — невисокий товстун з рум’янцем на щоках, великим носом, звислими вусами і майже без підборіддя. Везеролл був цілковитою його протилежністю: довгов’язий старий пес, якому вже за шістдесят, з блідим, немов у небіжчика, обличчям і коротким сивим волоссям. Ніколи в житті я не зустрічав когось, хто був би так схожий на скелет. Його обличчя було таким худим, що крізь тонку шкіру можна було легко роздивитися кожну кістку черепа, а його велетенська щелепа з двома рядами жовтих зубів відкривалася і закривалася достоту як у скелета з музею анатомії. Та попри таку худорбу Везеролл виглядав міцним, як залізо, наче збирався жити до ста років, доки не зробить труни для всіх тутешніх парафіян. Голоси їхні теж відрізнялися. Шутер горлав так, наче до його горла приставили ножа і він у розпачі кликав на допомогу. Натомість Везеролл мав глибокий голос, який гуркотів, наче купа величезних діжок, що котяться по підвалу. І хай би як гучно він ревів, усі розуміли, що це не межа його можливостей. Малеча дала йому прізвисько — Товстун-ревун.
Вони любили змагатися, хто голосніше — особливо, коли йшлося про псалми. Та перемогу завжди здобував Везеролл. Напевно, поза стінами церкви вони були добрими приятелями, але моя дитяча уява змальовувала їх непримиренними ворогами, що билися не на життя, а на смерть. Шутер заводив: «Господь — мій наставник», а Везеролл відповідав: «І більшого не потрібно», повністю заглушаючи напарника. Віртуоза помічаєш відразу. Особливо я полюбляв той псалом, у якому йдеться про царя Сигона і царя Ога (ось про що мені нагадало ім’я «король Зог»). Шутер традиційно починав першим: «Сигон, цар Аморейський», далі буквально на мить хор протягував «і», і відразу ж своїм басом, що накривав усе довкола потужною хвилею, вступав Везеролл: «Ог, цар Васанський». Якби ви тільки чули, яким могутнім відлунням розносилося те «Ог». Мені ж, іще зовсім дитині, здавалося, що він вимовляє «дог», і я уявляв собі страшного пса. Таз часом, коли всі імена стали мені знайомі, я почав уявляти їх величезними статуями єгипетських фараонів зі своєї енциклопедії — вони сиділи на тронах один навпроти одного, склавши руки на коліна і загадково посміхаючись.
Як же зненацька прийшли ці спогади! Це відчуття, не дії, а саме відчуття під назвою «церква». Цей солодкуватий аромат тління, шурхотіння святкових убрань, звуки старого органа, спів хору, промінь сонця, що пробивається крізь вітраж на вікні. Якимось чином дорослим вдавалося переконати себе в тому, що у всьому цьому спектаклі є необхідність. Біблію вважали невід’ємною складовою життя, рядки з неї цитували мало не напам’ять. На кожній стіні зустрічались уривки зі Старого Заповіту. Пам’ять і досі утримує деякі з них. «І знову діти Ізраїля скоїли лихо на очах Господа». «Ашер скорився». «Зібралися тоді всі від Дана до Баер-Шеви». «І завдали йому удару під п’яте ребро, і вмер він...» Зрозуміти бодай щось були неможливо, та зрештою, цього і не вимагали, я просто сприймав це як бридкі ліки, які треба проковтнути, щоб одужати. Вся ця балаканина про людей з чудернацькими іменами: Шимай, Навуходоносор, Ахітофіл та ще бозна-якими, людей у довгому врочистому вбранні з хвилястими бородами, що верхи на верблюдах об’їжджають храми, оточені кедровими деревами, і виробляють всілякі дивовижі. Вони проводять обряди біля жертовних вогнищ, лізуть у печі, висять на хрестах, дозволяють китам проковтнути себе. І все це доповнює той самий аромат кладовища, звуки старого органа і шурхотіння костюмів із саржі.
Ось куди може занести згадка про короля Зога. На кілька секунд я фактично опинився там. Звичайно ж, це не могло тривати довго. Наступної миті я наче розплющив очі й знову опинився на Стренд, посеред людського тлуму. Але осад лишився. У такі моменти, коли повертаєшся зі спогадів до реальності, зазвичай відчуваєш, ніби винирнув з морських глибин. Цього разу все було навпаки — здавалося, що ковтком повітря було минуле. Навіть коли я цілком прийшов до тями, всі ці обличчя перехожих, що без упину метушилися, газети, сморід бензину, ґвалт моторів здавалися менш реальними, ніж недільний ранок у Нижньому Бінфілді тридцять вісім років тому.
Викинувши сигару, я повільно рушив уперед. Я й досі відчував запах тліну. І знову я повернувся до Нижнього Бінфілда, у 1900-й. Цього разу на Площу Ринок. Ось кінь пережовує овес біля годівниці. У крамниці солодощів у кінці вулиці тітка Вілер зважує льодяники з коньяком. Повз проїжджає леді Ремплінг, позаду сидить лакей, сумирно склавши руки на колінах. Дядько Ізекіль сварить Джо Чемберлена[2]. Назустріч, в яскраво-червоному піджаку, синіх штанях і капелюсі-таблетці, крокує сержант новобранців, накручуючи на палець вуса. На подвір’ї за готелем «Георг» нудить п’яничок. Вікі[3] у Віндзорі. Бог на небі. Христос на розп’ятті. Йону проковтнув кит. Ананія, Місаїл і Азарія у вогняній печі. А Сигон, цар Аморейський, з Огом, царем Васанським, сидять на своїх тронах один навпроти одного і нічогісінько не роблять, власне, просто існують на своїх місцях, наче пара підставок для дров біля каміна чи Лев з Єдинорогом[4].
2
Джо Чемберлен (1836—1914), британський державний діяч, апологет бурської війни