Згадуючи своє минуле, я завжди чомусь бачу літо. Відчуваю, як із землі здіймається жар. А трава довкола з мене зростом. Вкриті пилом стежки і приємне зелене світло, що пробивається крізь листя горіха. Бачу, як ми втрьох ідемо по дорозі, щось пережовуючи, відчуваю, як Кейті тримає мене за руку, підганяючи: «Ходімо швидше, малюк», і часом кричить на Джо, який вирвався вперед: «Агов! Повернись сюди негайно, бо отримаєш!» З моїм братом — дебеленьким хлопчиною з великою головою і товстими ногами — постійно траплялися якісь пригоди. У сім років його вже вдягали у короткі штанці, товсті чорні панчохи до колін і грубі черевики, які тоді носили всі хлопчики. Я ж і досі ходив у довгій сорочці з льону, яку для мене пошила мати. Кейті носила старе дрантя, яке дісталося їй від старших сестер. Зазвичай, вона ще й чіпляла на голову дурнуватого капелюха з широкими крисами, з-під якого стирчали кіски; довга зашмульгана спідниця волочилася по землі, черевики на ґудзиках були геть стоптані. Вона була невисокого зросту, трохи вища за Джо, та за дітьми «наглядала» як слід. У таких родинах, як у неї, діти вчаться «наглядати» за іншими, щойно тільки зіпнуться на ноги. Іноді вона вдавала із себе гімназистку, намагаючись виховувати нас. На кожне наше заперечення у неї напоготові було якесь прислів’я. Варто було сказати «мені начхати», як вона миттю видавала:
У відповідь на бодай найменшу грубість ми чули: «Слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш». Від хвастощів вона теж була не у захваті: «Високо літаєш, та низько сядеш». Остання приказка довела свою слушність, коли я з поважним виглядом ходив маршем, вдаючи генерала, і звалися у ставок для корів. Родина Кейті жила у тісному закутку на задвірках міста відразу за пивоварнею. Дітей там було, як тюльки в банці. Школи всім їм вдалося уникнути, що у той час було не такою вже й рідкістю. Тож змалечку брати і сестри Кейті крутилися, заробляли, як могли. Один з її старших братів потрапив на місяць за ґрати за крадіжку ріпи. Через рік мати відмовилася від її послуг. Тоді Джо виповнилося вісім, і з ним вже не так просто було впоратись. Якось він дізнався, що вдома у Кейті діти сплять вп’ятьох в одному ліжку, і відтоді постійно дошкуляв їй цим.
Бідолашна Кейті! У п’ятнадцять вона вже стала матір’ю. Хто батько дитини — ніхто не знав, напевно, і вона сама. Подейкували, що хтось з її братів. Немовля забрали до притулку, а сама Кейті поїхала працювати до Волтона. Згодом вона вийшла заміж за ремісника, що навіть за мірками її родини стало розчаруванням. Востаннє ми бачились 1913-го. Я катався на велосипеді по Волтону і саме проїжджав повз купу дерев’яних халабуд біля залізниці, огороджених клепками з діжок. Час від часу, коли дозволяла поліція, там осідали цигани. На порозі з’явилася занедбана жінка років п’ятдесяти. Обличчя тьмяне і вкрите зморшками. Це була Кейті. Тоді їй, певно, було не більше двадцяти семи.
II
Четвер був базарним днем. Удосвіта щокаті червонопикі чолов’яги у брудних сорочках і грубих забруднених гноєм черевиках гнали худобу на площу, хльоскаючи довгими різками. За кілька годин здіймався страшенний ґвалт. Гавкали собаки, верещали свині, сварились водії фургонів, намагаючись проштовхнутись крізь натовп; репетували, махаючи палицями, всі, хто привів худобу. Та справжній галас здіймався, коли на ринку з’являвся бик. Уже тоді я розумів, що бик — невинна і миролюбна істота, яка хоче спокійно дістатися до свого стійла, та люд не дасть йому цього зробити, намагаючись загнати його. Іноді зляканого бика — зазвичай це було молоде теля — геть збивали з пантелику, і він з переляку намагався повернутися назад. Тоді весь той люд перегороджував йому шлях і, вимахуючи руками, кричав: «Агій! Агій!» Певно, їм здавалося, що це справить гіпнотичний ефект на тварину, та замість цього крики ще більше її лякали.
Ближче до опівдня у нашій крамниці з’являлися фермери — роздивлялися, зважували на долонях різні види насіння. Власне, з фермерами у батька справи йшли не дуже добре — без фургона складно було налагодити доставку, та й кредити йому давали тільки короткострокові. Майже весь прибуток приносила дрібна торгівля: корм для птиці та коней і решта дрібниць. Старий Брувер з млина ніколи не оминав нас — скнара із сивою щетиною міг по півгодини перебирати у жмені корм для курчат, непомітно відсипаючи частину собі у кишеню, і зрештою йшов, звісно, нічого не придбавши. Ввечері у пабах яблуку ніде було впасти. Тоді пінта пива коштувала два пенси, і вдаряло воно в голову сильніше за те, що розливають зараз. Упродовж усієї бурської війни щочетверга і щонеділі біля барної стійки у «Георгу» можна було зустріти сержанта-вербувальника. Виглядав він як нова копійка і грошей не шкодував. А наступного ранку сержант вів за собою заспаного фермерського хлопчину, який напередодні з необачності взяв у нього шилінг і так добряче хильнув, що й не здогадувався, що відкупитися йому коштуватиме дорожче. Люди виходили на поріг, аби провести поглядом, сповненим жалю, цю пару — наче повз них пройшла поховальна процесія: «Це ж треба! Іще один солдат. А непоганий же був хлопець!» Це видовище справляло на них неабияке враження. Воно шокувало. Записатися до армії вважалося таким самим ганебним, як юній дівчині вийти на панель. Дивне у моїх земляків було ставлення до війни і військового обов’язку. З одного боку, у свідомості англійців міцно вкоренилося переконання, що добропорядній людині не личить червоний мундир і що будь-хто, хто наважиться долучитися до лав армії, горітиме в пеклі чи щонайменше зіп’ється. З другого ж боку, всі вони поводилися, як справжні патріоти — вивішували з вікон національні прапори як свідчення того, що нікому ще не вдавалося цю націю перемогти і навряд чи колись вдасться. Тоді всі, навіть нонконформісти, наспівували ліричні пісеньки про тонку червону лінію, що жевріє вдалечині, і молодих солдатів, які гинуть на чужині. Вмирали вони, як правило, у той момент, коли «пролунав постріл чи прилетів снаряд». Я добре пам’ятав ці рядки. В дитинстві їхній зміст був для мене загадкою. З пострілом все зрозуміло, а от химерна картина снаряда, який летить у повітрі, викликала у мене щирий подив[6]. Звільнення Мафекінга[7] викликало справжній вибух емоцій, що не дивно з огляду на те, що більшість тоді вірила у байки про бурів, які, підкидаючи малюків у повітря, нахромлюють їх на списи. Дітлахи так діймали старого Брувера, прозиваючи його «Бородатим буром», що тому, зрештою, довелося поголитися. Ставлення до влади було не менш дивним. Кожен справжній англієць готовий був заприсягтися, що Вікторія — найкраща з усіх королев, а жоден іноземець і кінчика їхнього пальця не вартий. Та коли справа доходила до податків, усі знаходили спосіб ухилитися від сплати — навіть собак не вважали за потрібне реєструвати.
І до і після війни у Нижньому Бінфілді заправляли ліберали. Та якось під час військових дій перемогу на виборах отримали консерватори. Тоді я був надто юним, щоб усвідомити наслідки цієї події, проте вважав себе консерватором — їхні сині постери були мені більш до вподоби, ніж червоні. Той день я запам’ятав через п’яничку, який упав біля «Георга» і розквасив собі носа. Через всю цю метушню з виборами на бідолашного ніхто не звернув уваги — так він і лежав у калюжі червоної крові, яка з часом висохла на сонці, перетворившись на пурпурову. До перегонів 1906-го я підріс і вже став дещо тямити у політиці — тоді я вважав себе лібералом, бо всі їх підтримували. Пам’ятаю, як люд гнався за кандидатом-консерватором, і зрештою загнали того у ставок. У ті дні до політики ставились вкрай серйозно. Тухлими яйцями запасались за кілька тижнів до виборів.
6
В англійські мові перше значення слова «shell» — мушля, і лише третє — снаряд. Вочевидь, тут мається на увазі, що оповідач у тому віці ще не знав про третє значення слова «shell»