Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.
З поважним виглядом заходжу до готелю — коридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідно — солідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелі — синій в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Б’юсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під м’ятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у дев’яноста дев’яти випадках зі ста — це конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком п’ять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнув — звичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений м’яким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли кам’яні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:
— Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?
Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайоме — не таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованим — нижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:
— Боулінг, — чітко вимовив я. — Містер Джордж Боулінг.
— Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?
Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінга — сина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!
II
Їдальня теж була вже не та.
Я добре пам’ятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра[20]. Нині інтер’єр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».
Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під м’ятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінка — білявка років за тридцять, судячи з вигляду — вдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по кам’яних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.
Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтер’єр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не з’явилася. Готель я залишив вже по обіді.
Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша крамниця! Дивна річ: двадцять один рік тому, того дня, коли ховали матір, я проїхав повз, і мене зовсім не зачепили ані її занедбаний вигляд, ані спалена вивіска. Зараз же, після стількох років, коли деякі деталі батьківського дому вже стерлися з пам’яті, у мене скрутило шлунок від самої лише думки про те, що я от-от його побачу. Я минув цирульню: лишилася на місці, тільки хазяїн змінився. З її дверей повіяло теплим ароматом мигдального мила — не таким пряним, як той, давній, аромат рому і тютюну «Латакія». До нашої лавки лишалося якихось двадцять ярдів! Господи!
Над будівлею висіла вивіска, певно, зроблена тим самим майстром на всі руки, що намалював вивіску для «Георга»:
КАВ’ЯРНЯ «У ВЕНДІ»
РАНКОВА КАВА
ДОМАШНЯ ВИПІЧКА
Кав’ярня!
Думаю, що у мене викликала б подив м’ясна лавка чи крамниця залізних виробів на цьому місці, та власне будь-що, окрім нашого насіння. Звісно, безглуздо вимагати чогось тільки на підставі того, що ти тут колись народився. Та я нічого не міг із собою вдіяти. Мушу сказати — вивіска відповідала концепції закладу на всі сто: блакитне драпування у вітрині, а посередині кілька стандартних кексів, вкритих шоколадною глазур’ю, з одненьким грецьким горішком, що стирчить, як вишенька на торті. Я зайшов досередини. Чаю мені зовсім не хотілося, та я мав побачити, що там і як.
Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотрав’я, замостили бруківкою, поставили там дерев’яні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтер’єр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, олов’яні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чай — зелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюся — майже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місце — моє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався: