— В мене трохи червінців є, то дам на початок…
— Дурний ти, козаче, з твоїми червінцями. У мене є їх більше, ніж ти думаєш. За червінці я тобі нічого не зроблю, а зроблю все за добре слово. Я це хлоп’я полюбив. Воно здається не в тата, а в маму вдалося, по тім усім судячи, що ти мені говорив… Я з його виховаю славного козака, виховаю в страсі господнім, та ще й грамоти навчу…
— Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? — говорив здивовано Карпо…
— А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною інакше. Я в Київі вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік…
— Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава…
— Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо й із мого житя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.
І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.
Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.
— Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказувати. Нас було двоє синів у батька.
Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то одни кварцяник так її штовхонув у груди прикладом рушниці, шо вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь, вступаючися за батька, вчепився зубами в його руку. Тоді кварцяник заїхав його по головці пістолем, що аж мозок вискочив… Ну, а я на се дививсь з-за печі та й плакати боявся. Опісля нічого було мені вдома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у вищу школу, вчився добре. Побув я там чотири роки.
Батько хотів бачити мене попом. Та не діждав того, бо вмер. Тоді мені геть відхотілося попівського хліба. Я покинув школу та й вийшов з бурси, щоб ніколи туди не вертатись. Я здибав на базарі купку запорожців та й пристав до їх. Що-ж вам казати, як воно на Запорожжу, коли ви й самі здорові, знаєте. Там дуже поважають науку, та тільки хто освітою величається, того не люблять, чваньком називають. Навчився я воєнного ремесла, в походи з Запорожцями ходив, у Криму був, аж поки не счинилася пригода, про яку я вам уже розказував.
Приїхав на Січ Хмельницький, і козацтво все заворушилось. Пішов і я. Був я в усіх походах, держався Хмельницького аж до його смерті. Гадав і далі йти за його думкою, поки в козацтві був який порядок. А то стали гетьмани мінятися[3], бувало й по двоє, троє відразу. То той дурний Юрась, котрому свинопасом бути, а не гетьманом, то Виговський, то Брюховецький, чура, наймит Хмельницького, якому Москва помагала. Повстали брат на брата, з одного боку Москва під’южувала, з другого Польща. Дивлюсь на все це та й плачу над недолею України: нащо й защо пролито стільки козацької крови? Був я не послідній козак, а все-ж таки не було в мене такої вдачі, щоб самому за діло взятись. Були кращі від мене голови, та нічого не вдіяли.
І я плюнув на все, покинув козаків, не пристав ні до кого, а пустився навмання пригожого місця шукати для себе. Щасливо знайшов я от сю балку, перевіз сюди свою мізерію й живу тут уже тридцять літ. Мені тут добре. Усе маю, чого мені треба, й усе роблю своїми руками, сам. Ніхто мене не зачіпає. Зловили мене раз у лісі пани, як за гайдамаками ганялись. Тоді я до них по-латинському заговорив, а вони тільки баньки витріщили. Ти, кажуть, шляхтич, ходи з нами. Тоді я до них: пустіть мене, люди добрі, хочу жити так, як мені подобається. Ся латина мене спасла, а то були-б повісили. Вони знають, що я тут живу, та не займають мене. А селяне вважають мене за великого чародія, знахора, характерника, й бояться мене. Хай буде й так, я їх не чіпаю, з людьми не живу, хіба візьму, коли трапиться, яку сироту та в люди виведу.
— Чого-ж тебе знахорем та характерником прозвали?
— А от чого. Я зілля знаю та людям помагаю. Вони часом, як біда прикрутить, заходять таки до мене за порадою. До того в мене кіт чорний є, а се вже, кажуть, непремінно чорт. Кота я мушу держати, бо мишва всю мізерію-б мені рознесла. А чорний кіт кращий, ніж білий, бо вночі його миш не добача.
— Так ти, діду, залишиш у себе мого хлопця?
3
1 Богдан Хмельницький (1648—1657)
2 Іван Виговський (1657—1659)
3 Юрась (Юрій) Хмельницький (1659—1663)
4 Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663—1665)
5 Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663—1668)
6 Степан Опара, правобережний гетьман (1665)
7 Петро Дорошенко (1665—1676)
8 Суховієнко, кошовий гетьман (1668—1669)
9 Дем’ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668—1672)
10 Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669—1674)
11 Іван Самойлович (1672—1687)
12 Іван Мазепа (1687—1709)
13 Іван Скоропадський (1708—1722)
14 Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710—1742)
15 Павло Полуботок, наказний гетьман (1722—1724)
16 Данило Апостол (1727—1734)
17 Кирило Розумовський (1750—1764)