Продемонструвавши свою силу на Київщині, козаки все ж мислили звичними категоріями. Вони були воїнами, козацькі загони формувалися з добровольців, які присвятили своє життя боротьбі в степовому прикордонні, тому конфлікти зі шляхтою були не цікавою для них справою. Оскільки відносини з польською владою знову не склалися, козаки шукали інші способи продовження військової служби.
Козаки відрядили посланців до московського царя Бориса Годунова й австрійського імператора з проханням прийняти їх на службу проти «неприятелів», маючи на увазі турків і татар. Відносини козаків із австрійським імператором поки що не налагоджувалися, однак згодом ситуація змінилася. Московський же цар Борис Годунов швидко відгукнувся на таку пропозицію і висловив готовність узяти козаків на службу. Очевидно, ішлося про розвідувальну службу в степу, на підступах до південних кордонів Московії. Московський уряд серйозно займався захистом степового кордону та потребував людей, здатних до цього. Запорозькі козаки, які мали власну налагоджену систему розвідки та варти, могли надавати московським прикордонним заставам інформацію про татар. Тому співпраця з московською владою була вигідною для обох сторін. У царській грамоті згадано кількох козацьких старшин: Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського та Федорова. Вони належали до впливового кола козацьких ватажків того часу, підтримували Косинського, що зайвий раз свідчить про його авторитет.
Поки козаки шукали собі військової служби за кордоном, князі Острозькі скаржилися й далі на них королю. І ці скарги нарешті примусили державну владу вжити хоча б якихось заходів. Король Сигізмунд III відрядив на українські землі спеціальну комісію для пошукуй покарання «свавільних людей», які нападають на сусідні держави та порушують суспільний спокій. Комісію очолив Микола Язловецький, а до її складу ввійшли староста черкаський і канівський Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрій Струсь, барський староста Станіслав Тульський, представник короля Якуб Претвич та інші особи. Треба сказати, що комісія мала досить поважний склад, оскільки названі старости були впливовими особами, як з огляду на посади, так і на авторитетність у справах українського прикордоння.
Уже на початку березня 1592 року комісари були у Фастові і звідти розпочали переговори з козаками. Фастів на той час належав київському католицькому єпископу українського походження Йосипу Верещинському, котрий став відомим завдяки своїй войовничості, планам боротьби проти татар, проектам заселення України й тісними зв'язками із козацтвом. Можливо, біскуп узяв на себе посередництво для мирного владнання конфлікту. Косинський же, дізнавшись про комісію, став у Трипіллі, де укріпився в замку.
Микола Язловецький запропонував «панам молодцям запорозьким» виказати Косинського, перекласти на нього всі їхні реальні чи ймовірні провини та на цьому закінчити справу. В іншому разі козакам погрожували розправою. До речі, уживання звертання «пан» до козаків, точніше, до козацької старшини, означало, що комісари визнають, що перед ними особи такого ж шляхетського походження, як і вони. Адже це слово ніколи не вживали в адресації до представників нижчих соціальних прошарків.
Незважаючи на загрозливий тон, ані давні козаки, ані козацька «збиранина», які стояли в Трипіллі, на вимоги Язловецького не погодилися. Тоді комісари рушили до Трипілля. Однак, діставшись містечка, вони зрозуміли, що не зможуть нічого вдіяти, оскільки мали значно менше людей, ніж було в козаків. Намагаючись виконати розпорядження короля, комісари продовжили переговори, супроводжуючи їх погрозами розправи. Усе закінчилося тим, що козаки пообіцяли поводитися сумирно й зняти Косинського з гетьманування. На цьому комісія розійшлася, уважаючи, що закінчила справу. Зрозуміло, що таке формальне рішення нічого не змінило. Козаки могли й не порушувати угоду, яка від них насправді нічого й не вимагала. Так само вони могли зняти Косинського з уряду гетьмана, але залишити його своїм керівником під іншою назвою.
Київщина залишилася в руках козаків, і весь 1592 рік вони цілком «сумирно» господарювали в цьому найбільшому регіоні тогочасної України. На той час Київщина, або Київське воєводство, охоплювала все українське Придніпров'я (сучасні Київська, Житомирська, Черкаська, Полтавська області та суміжні території). У сфері впливу козаків перебувала й столиця воєводства – Київ. Ситуація частково стабілізувалася на ґрунті неофіційного компромісу: козаки тримали Київщину, однак не йшли на Волинь, де були основні володіння українських магнатів. Осторозьким і Вишневецьким, які обіймали адміністративні посади на Київщині, довелося звідти відступити, однак князі зберігали недоторканими свої найбільші маєтки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опір.