— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!
Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.
Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений ґніт), та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.
Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.
Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.
І мати скоренько вихопила із невмілих рук чоловіче причандалля, — безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, — та й, миттю вкресавши вогню, вселила його в жмут шовкової трави.
— Я сам, мамо, я сам, — тільки й устиг промовити хлопець.
Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.
— Попід ладан вогню, попід ладан! — погукував Пампушка. — Підкладайте з усіх боків. Нум!
І було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замилувалася з нього нишком, бо ж він їй починав подобатись.
А пан аж підтанцьовував.
А пан аж товстенькою ніжкою дриґав.
І все з надією дивився в небеса.
Аж Михайлик у матінки стиха спитав:
— Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до Бога стільки хвали?
— Панам начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана Бога. Але… помовч! Нехай їм грець…
А пан Пампушка волав уже кричмá:
— Роздувайте!
І сам, давно вже скинувши препишні шати, теж ліг кругленьким черевцем на землю і так надимався, дмухаючи, аж навіть його лиснюча лисина набрякла кров’ю й перестала блищати, а очі палали захватом.
«Боже мій, Боже, — думав він. — Чи ти ж помітиш мене, грішного? Моє старання, моє кадіння, мою любов?» А в душі бриніло: «Чи ж не підуть марно мої грошики, витрачені на цей ладан?» — І він лопатою працював запопадливо, як давно вже того не було.
А коли синій пломінь пойняв нарешті всю купу ладану, пан Купа звівся, перехрестився тричі і, підвівши чисті очі до неба, завмер.
Але раптом стенувся.
Проказуючи звичну молитву, «оченаш» чи «достойно», обозний помітив у піднебесній високості сокола та соколицю, які то ширяли, то шугали ген над самим вогнищем пана Купи-Стародупського.
— Ах, матері ж вашій ковінька! — в досаді скрикнув пан Демид і, недовго думавши, вихопив стрілу з сагайдака якогось джури, рвонув тятиву, але спустити не встиг, бо за лук, сам того не тямлячи, що робить, уже вчепився вражений Михайлик.
— Пане! Схаменіться!
Щось таке скрикнула по-своєму й татарка Петиме, бо ж сокіл і в них є птах священний.
Зойкнула і наша Явдоха:
— Бійтесь Бога, пане!
— Межи мною та Богом у таку святотаємну мить не потерплю нікого, навіть дурного птаха, — велемовно відповів обозний, але, глипнувши на велетня Михайлика, на його тремтячі, аж білі губи, на його прездоровий кулак, на його жаркі очі, Пампушка лук опустив, стрілу відкинув, аж навіть зітхнув, мовби і йому самому чи не легше стало на серці, що не вбив зопалу того всіма звичаями заказаного білозерця-сокола, бо ж пан Демид стріляв завжди не хиблячи.
І він знову звелів:
— Роздувайте!
Наймити старались, і скоро на степовій могилі купа ладану закуріла й пойнялась полум’ям, і воно здіймалося вгору, і кожен прагнув поглядом — за ним, і кожному, звісна річ, кортіло подивитись на небо, де мав такої урочистої хвилини бути близько й сам Господь Бог, але пан полковий обозний, насупившись і погладивши себе по лисині, як те бувало з ним у скруті чи роздратованні, спитав нарешті:
— А що ви там, на небі, забули?
— Бога, — знизала плечима Явдоха.
— А зась! Із Господом Богом справу зараз матиму тільки я. — І наказав: — Дивіться в землю. Та роздувайте ж!
Запашний та білий стовп куріння підіймався вище й вище, і сльози наверталися на очі обозному, немовби й сам він злітав туди, аж до Бога, живцем в небо просячись, і пан хрестився та хрестився, хоч поклонів і не бив, щоб не одвертати зору від небес.
Аж раптом звелів:
— А тепер одійдіть! — І зацний пан Пампушка-Купа-Стародупський, пишаючись, як у хомуті корова, казав ще й далі: — Одійдіть же! Ще трішки, ще! Хай Господь бачить, хто саме пускає до нього таку велеліпну хвалу, — і вищирився, як на Великдень печене порося, вибитими двома передніми зубами. — Нехай пан Бог роздивиться. — І тихим та тремтячим голосом покликав: — Роксолано!
Пані Параска підійшла.
— Ти біля мене стань.
Дружина стала поряд.
— Отак! Ти мусиш бути тут. Бо ти ж — моя шлюбна дружина. А ще давнєколишні греки говорили, що кохана жона Богом дана, як і смерть!