— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад, як піч, а ноги, як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.
— Чоловіче добрий, постривай!
Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» і, покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі — задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.
— Зупинись, чоловіче!: — горлав обозний, наздоганяючи отамана.
— Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.
— Куплю ладан гамузом! — волав обозний.
— Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно.
— Три не три, а цілий віз куплю!
— Грошей невистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.
— Поторгуймось! — і шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.
— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.
— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.
— Ще й який)
— Не кателик? Не уніят?
— Та я тобі за такі слова…
— Перехрестись лишень!
Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.
— Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак I додав: — Присягни!
I пан обозний, витягши зза пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значило по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився. і вони почали торгуватись.
Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, — аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.
17
Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:
Ой по горах сніги лежать, По долинах води стоять. А по шляхах маки цвітуть. То не маки, а чумаки — 3 Криму йдуть, рибу везуть…
А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.
Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:
— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!
— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.
— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…
— Буває, що й муха чхає…
— Але навіщо тобі ціла хура ладану?
— Сама сказала ж…
— Я сказала: мішечок! А ти…
— Розумну гадку треба… так би мовити…
— Невже ж тобі не шкода грошей?!
— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…
Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:
— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!
— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!
— Добріший буде за таку хвалу.
— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире! — Одчепись!
Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.
— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?
— Такому панові, як оце я, крамарювати?!
— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.
А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:
— Одкаснись!
— Застав телепня моркву стругати…
— Одлипни!
— Цур дурня!
— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!
— Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патиме по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи.
Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий:
— Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв'язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув:
— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!
18
Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.
Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений гніт) та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.
Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.
Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.
I мати скоренько вихопила з невмілих рук чоловіче причандалля, — безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, — га й миттю вкресала вогню, вселивши його в жмут шовкової трави.
— Я сам, мамо, я сам, — тільки й устиг промовити хлопець. Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.
— Попід ладан вогню, попід ладан! — погукував Пампушка. — Підкладайте з усіх боків. Нум!
I було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замилувалася з нього нишком, бо ж він їй починав навіть подобатись.
А пан аж підтанцьовував.
А пан аж товстенною ніжкою дригав.
I все з надією дивився в небеса.
Аж Михайлик у матінки стиха спитав:
— Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до бога стільки хвали?
— Панам-начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана бога. Але… помовч! Нехай їм грець…