Блазня можна подарувати чи продати. Він охоче йде на всілякі комерційні оборудки і не може існувати без хазяїна. Він не птаха небесна, яка отримує все задурно. Від блазнів пішла власне й література, як це не прикро усвідомлювати. Однак це правда.
22.11.2011
У них немає дна, куди можна впасти й почати усе спочатку. Вони завжди у вільному польоті, бо не годяться для використання іншими людьми. Соціальні аутисти з очима новонароджених ягнят. їхні мрії так легко здійснити, але самі вони цього не можуть, а інші не хочуть.
Я знала колись одну жінку з довічного притулку — років сорока. Її звали Тоня. Вона допомагала на кухні й попросила мене принести старі листівки. Особливо їй сподобалась листівка з церквою — Андріївською. Вона так нею тішилась…
Можливо, підсвідомо я почала наслідувати цих людей, й собі збираючи листівки — старі й нові, радіючи кожному поповненню. Я можу собі це дозволити. У мене листівки з різних країн світу. Кілька разів на рік я купую антикварні листівки, підписані й з датою, без огляду на їх цінність. З часом це наслідування посилюється. Я не шукаю там, де є вигода, а там, де мені затишно. І розумію, що вільною ніколи не зможу бути, але принаймні зможу зійти зі шляху марнославства. Відчуваю, що це непокоїть моїх друзів, зрештою, серед них нема нікого із сильних світу цього. Я стаю нецікавою і непотрібною для інших.
А в Урожі я повертаюсь не до дитинства, а до своєї справжньої сутності.
23.11.2011
«…як за часів Гесіода», — я все ще чую відлуння вірша Василя Мисика. Розважливий речитатив неокласицизму. Велична, покраяна плугом скиба землі на вузькій смузі землі — загоні. Там, де не зорано, — щільне плетиво корінців того, що було колись пшеницею чи житом. Культура не розмножується за допомогою коріння. Поле треба засівати кожного разу добірним насінням, перед тим розділивши те, що на щоденний хліб, і те, що на майбутні метаморфози. Натомість на стерні, яку не збираються орати, водять ритуальні танці довкола священних корів. Чиє ж то полечко незоране?..
24.11.2011
Дні — як сіре полотно. Таким вкривають меблі від пилу, залишаючи дім надовго. Сидять на валізах, очікуючи на потяг зими, а його все немає. Що ми будемо робити, коли він не приїде на цю маленьку станцію чи забуде зупинитись? З’являться барви і заспівають птахи?
Із цієї сірої каламуті випливають окремі речі — швейна машинка, саморобна пічка, іграшковий ведмедик, ялинка на кроквах новобудови. Символи, які я залишилася прочитати. Нікуди я не поїду. Мене лякає білий колір. Більше, ніж чорний. Він холодний, у ньому не можна сховатись.
Цей щоденник — обрізки тканини, з якої я викроїла книгу, і тепер зшиваю клапті докупи. Інших щоденників я не пишу. Моє життя нікого не може зацікавити. Можливо, я ще знайду інше пояснення. Рукопис книги в одній кімнаті, щоденник в іншій. А третьою я користуюсь все рідше й рідше.
25.11.2011
Із приходом вітру щось змінилось в отій сумній нерухомості останніх днів. Упало нарешті яблуко. Його дзьобали синички. Усе, що падає на землю, до весни зітліє, не залишиться й сліду. Ще одна таємниця життя.
Оминувши ренесанс, до мене невдовзі прийде бароко з його відгадуванням загадок. Те, що так довго залишалось чужим, стане моїм. Життя має сенс лише тоді, коли воно змінюється. Зміни — єдине свідчення існування часу. Людина — павук, що плете павутиння асоціацій між подіями. У бароковому світі можна поставити поруч те вперте яблуко, яке ніяк не бажало падати, і яблуко, пронизане перехрещеними мечами на родинному гербі Гербуртів. Треба тільки дозріти до цього. Думок стає більше, павутиння густішає. Не помітиш, як спіймаєш себе й почнеш розмовляти «мовою птахів» — шифром таємних орденів, алхіміків та підпільників. Тоді вже точно тебе ніхто не почує.
26.11.2011
Учора запах воску нагадав мені не церкву, а похорон. Так пахне, коли заходиш попрощатися, з вулиці. Просто згадка, і більш нічого. Смерті бояться тоді, коли знають день і годину її приходу. Але про це знають лише засуджені на страту. Людина, про яку я буду писати, пережила досвід очікування смерті. Щось сталося в тій Вавельській вежі, після чого непокірного магната почали навідувати видіння. Трохи згодом, теж у в’язниці, видіння почали навідувати Шабтая Цві, якому так і не вдалось стати Месією. Зараз багато хто заявляє про свою симпатію до барокового мистецтва, але це все надто поверхово, аби підлатати постмодернізм. Без думок про межовий стан буття, про долю, про відчай зрозуміти бароко неможливо. Це — не гра словами й символами, а відчуття того, що ми не розуміємо мови Всесвіту, невірно її тлумачимо. І в ті часи були формалісти, що віддавали данину моді. У спадщині минулого є теж повно сміття і вцілілих рукописів. І так само мало пошуків істини, як і зараз. Утім, зараз від істини взагалі демонстративно відвертаються, або навіть плюють їй в обличчя.