— Ні, — сказав тато. — Двадцять років тому ти б теж так зробив зі мною.
— Але ж, може, я порозумнішав з того часу, — відказав дідусь. — Умов Елісон, нехай іде нагору й перестане хлипати.
По цьому тато вийшов, і двері знов зачинилися. Дідусь сів у крісло-гойдалку; був він не гладкий, але живіт мав саме в міру, щоб виповнити білу камізельку і щоб важкий золотий ланцюжок від годинника звисав саме так, як годиться.
— Я брехав, — сказав я.
— Підійди сюди, — сказав він.
— Я не можу, — відповів я. — Я кажу тобі, що я брехав.
— Знаю.
— Тоді зроби що-небудь із цим. Однаково що, аби тільки що-небудь.
— Я не можу, — сказав він.
— Хіба не можна нічого зробити? Таки геть нічого?
— Я цього не сказав. Я сказав, що я не можу. А ти можеш.
— Що я можу? — спитав я. — Як я можу це забути? Скажи мені — як?
— Цього ти не можеш. Ніщо не забувається. Ніщо не пропадає. Воно занадто цінне.
— То що ж я можу зробити?
— Жити з цим, — сказав дідусь.
— Жити з цим? І так усе життя? До самої смерті? І ніколи цього не позбутись? Ніколи? Я не можу. Хіба ж ти не бачиш, що я не можу?
— Ні, ти можеш, — сказав він. — І ти мусиш. Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона дивиться життю просто в вічі. Порядна людина завжди відповідає за свої вчинки і бере на себе тягар їх наслідків, навіть коли вона не викликала цих вчинків, а тільки мовчки пристала на них і не сказала «ні», хоч і знала, що повинна була так зробити. Підійди сюди.
І тоді я почав гірко плакати, ридати, стоячи (навколішки: я був уже такий високий) у нього між коліньми, одну руку він поклав мені на поперек, а другою притискав мою голову до свого твердого комірця й сорочки, аж я відчував його запах: крохмаль, рідину після гоління, жувальний тютюн, бензин у тому місці, де бабуся чи Дельфіна вичищали якусь плямку у нього на піджаці, і сталий слабкий дух віскі, — як я завжди був певний, від першої порції пуншу, що він випивав уранці в ліжку ще до того, як уставав. Коли я спав із ним, найперше вранці з’являвся Нед (без білої куртки, а часом і взагалі без куртки й навіть без сорочки; і навіть коли дідусь перевів коней до візничого двору, Нед усе одно примудрявся відгонити кіньми) з тацею, на якій стояли карафка, глечик води, цукерниця, ложка й склянка, і дідусь підводився в ліжку, готував собі пунш і випивав його, а тоді досипав трохи цукру до решток напою, розколочував, домішував води й давав мені випити, аж поки одного ранку наскочила бабуся і поклала цьому край.
— Ну, може, досить, — сказав він нарешті. — А то весь погріб запливе. Іди вмийся. Порядна людина теж плаче, але вона завжди вмивається.
І це вже все. Був понеділок, пора після полудня, я прийшов зі школи (тато не дозволив мамі написати пояснювальну записку, тож у класі мені поставили «прогул без поважних причин». Але міс Родс мала допомогти мені, щоб я надолужив прогаяне), і Нед знову сидів на кухонних сходинках, у бабусиному домі цього разу, і знов у затінку. Я сказав:
— Якби ми надумали поставити в цьому останньому забігу на Вихра ті гроші, що Сем нам дав, ми б уже не мали з ними ніякого клопоту.
— Я й так не мав, — відказав Нед. — Я дістав п’ять за три в цьому забігу. Старий Посем Гуд заробив двадцять доларів на свою церкву.
— Але ж ми програли, — здивувався я.
— Це ти з Вихром програв, — пояснив Нед. — А я ці гроші ставив на Акрона.
— Он як! — сказав я. І додав: — А скільки їх було?
Нед не ворухнувся. Тобто він не зробив ніякого руху. Тобто він зовсім не змінився: для нього що ця остання п’ятниця, а що попередня, то все однаково — усі ці чотири дні викрутів і шахрайств, і необхідності вирішувати відразу і то правильно, без найменшої змоги переграти, — усе це не залишило сліду на ньому, хоч навіть я раз бачив, як йому бракувало не тільки сну, а й одежі. (Ти бачиш, як я вперто називаю все це чотирма днями. Була субота пополудні, коли ми з Буном удвох — так ми думали — виїхали з Джефферсона, і була п’ятниця пополудні, коли Бун, Нед і я знов побачили Джефферсон. Але для мене то було чотири дні, від того суботнього вечора в міс Беленбо, коли Бун повернувся б назавтра додому, якби моє слово, і до хвилини, коли я в середу глянув униз із Вихра й побачив дідуся, й перейшов до нього, — чотири дні, протягом яких Нед сам один ніс той тягар, протистояв потокові, покріпляв непевну загату всім, що тільки знаходилося напохваті, включаючи й мене, аж поки врешті вона розвалилась у нього в руках. Тобто я хочу сказати, що нам начебто не було ніякої потреби підпирати цю загату: порядна людина ніколи-бо не відмовляється від своєї брехні, байдуже, висловила вона її чи ні). І мені ж було тільки одинадцять років; не знаю звідки, але я знав, що такого не питають — хто скільки виграв чи програв. Отож я ще додав: