— Тобто чи вистачить їх, щоб повернути хазяїнові його чотириста дев’яносто п’ять доларів?
Нед сидів, ані трохи виглядом не змінившись. Тож чому з’явилось у мами сиве волосся, відколи я бачив її востаннє? Якщо я теж не змінився виглядом? Бо тільки аж тепер я зрозумів, що мав дідусь на думці: твоя зовнішність — це лиш те, в чому ти живеш і спиш, і вона мало має спільного з тим, чим ти є, і ще менше — з тим, як ти себе поводиш.
Врешті Нед сказав:
— У цій подорожі ти довідався чимало нового про людей. Я лише дивуюсь, що ти не довідався більшого й про гроші. Ти хочеш, щоб хазяїн мене образив, чи, може, щоб я образив хазяїна, чи й того, й того?
— Тобто як це?
— Ну от я скажу йому, що хочу сплатити його гравецький борг. То чи це не однаково, що закинути йому нетямучість на кінських закладах? А коли я скажу йому, відки в мене гроші на той борг, то чи ж я й не доведу цього?
— Але де ж тут для тебе образа? — ніяк не доходило до мене.
— Він може їх узяти, — відповів Нед.
Потім зрештою настав і той день. Евербі послала по мене, і я пішов через усе місто на глуху вулицю до маленького, трохи не лялькового будиночка, що його купив Бун, сплачуючи дідусеві щосуботи по п’ятдесят центів. Її доглядала нянька, і їй ще не можна було вставати з ліжка Але вона сиділа, надягши халат, і чекала на мене; вона навіть перейшла через кімнату до колиски і поклала руку мені на плече, поки ми стояли й дивились.
— Ну, — сказала вона. — І що ти думаєш?
Я не думав нічого. Просто це було ще одне немовля, вже таке саме бридке, як і Бун, нехай і чекати йому ще двадцять років до такого самого зросту. Я так і сказав.
— Як ви думаєте це назвати?
— Не це, — поправила вона. — Його. Хіба ти не здогадуєшся?
— То як же?
— Його ім’я Лусьєс Пріст Хогенбек, — відповіла вона.
1962
Дещо про стиль Фолкнера
У того, хто тільки-но знайомиться з Фолкнером, найперше виникав враження, ніби він опинився перед гірським важкодоступним масивом. Це враження має свої серйозні підстави. Насамперед — Фолкнер приголомшує: численністю героїв, і тих, які діють у даному творі, і тих, яких побіжно згадано з інших творів; численністю подій та явищ, — одні з них розвивають сюжет і розгортаються на очах у читача, а інші існують лише в згадках героя (чи оповідача) і не раз далеко відходять від безпосереднього сюжетного струменя. Приголомшує «великогабаритністю» фрази, в якій мить теперішня прагне зберегти в собі й минуле, в якій поєднано дійсне й уявне, вчинок і думку, конкретне й абстрактне. Вражає багатством несподіваних образів-асоціацій. І не дає читачеві змоги передихнути, обдумати, зважити навальний потік реальної і поетичної інформації, освоїти його й освоїтися в ньому. Авторові наче зовсім байдуже, що це ж ми тільки-тільки вступаємо до його світу, він не хоче зважити на нашу необізнаність із ним, коли чи то вповільнивши знімання, чи то й зупинивши якийсь кадр, він би полегшив нам перехід через поріг Йокнапатофи, цього краю, породженого творчою уявою письменника. (Саме такий початок «Крадіїв»).
Мало того, він мовби зумисне ще й нагромаджує складності. Біографії його героїв часом доводиться «монтувати» з деталей, розкиданих у кількох романах, повістях і оповіданнях, поведінка їх деколи невмотивована, якщо не знати інших творів, колізія, започаткована в одному творі, розв’язується аж ген в іншому і т. д. При цьому частенько трапляється зміщення характеристик, дат, імен тощо. Скажімо, Бун Хогенбек із роману «Крадії» — персонаж і низки інших творів. У повісті «Ведмідь» (1942) — він той самий вдачею, того самого походження і того самого віку, хоч дія тут відбувається років на двадцять давніше, ніж у романі. Образ доброчинного резонера Ратліфа, Стівенсового приятеля, проходить через добрий десяток романів та оповідань, і в перших із них він мав наймення Сюрат. Мимохідь згаданий у «Крадіях» Флем Сноупс спершу зовсім не був такою майже демонічною постаттю всежерного скоробагатька-імпотента, якою став у трилогії «Сільце» — «Місто» — «Особняк». Малий Мелісон та його дядько, юрист Гевін Стівенс — персонажі «Гамбіту конем» і багатьох інших творів — теж не всюди ідентичні. Воно й природно: з бігом тих трьох десятиріч, коли створювався Йокнапатофський цикл, змінювався сам автор і мусили змінюватись і його йокнапатофці. У цьому давався взнаки рух часу і — що важливіше — знаходила вияв невгомонна й буйна сила Фолкнера-творця: він ніколи не міг переповісти ту саму історію, щоб не внести в неї нових деталей та нюансів, які подеколи істотно змінювали ціле, а отже, і не узгоджувалися з написаним раніше. І він не сходив до такого «педантизму», щоб конче усувати всілякі розбіжності (Фолкнер, ніде правди діти, часом свідомо нехтував читачем), і то аж до тієї міри, що раз у раз різних героїв наділяв тими самими йменнями (Девід Хогенбек з новели «Залицяння» і Меліса Хогенбек з «Міста» і «Гамбіту конем» — ніякі не родичі Бунові Хогенбеку), або й навпаки (кінь, на якому Маквіллі бере участь у перегонах, спочатку в англійському тексті «Крадіїв» називається «Акрон» — іменем легендарного сабінського царя, а далі — «Ахерон» — назвою річки в підземному царстві, за уявленнями давніх греків).