Своєрідна суб’єктивність стилю Фолкнера «заражає» читача, робить його немовби співучасником описуваних подій. Досягає цього письменник, між іншим, надзвичайно різноманітними засобами організації мови. Часто-густо порушуючи формально-граматичну правильність фрази, припускаючись видимих алогізмів, він створює ілюзію «першоприсутності» при творенні думки, коли синтаксична й логічна впорядкованість не встигає за динамікою мислення та імпульсивністю емоційних переживань. З другого боку, постійні повтори слів та образів, морфологічних форм і синтаксичних зворотів, паралелізм у структурі окремих речень і цілих абзаців, перевисання речення до речення допомагали Фолкнерові зберігати єдність і неперервність людського досвіду, взятого як процес.
Вій був мало не закоханий у слово — може, точніше б сказати, у красномовство, сплачуючи цим данину давній південській традиції, що йшла не так від місцевої літератури, як від фольклору. Часом це призводило до переборщень: словесні блискітки та риторична орнаментика, неорганічні вкраплення суто книжної лексики, нав’язливі негативні суперлативи (типу: незрівнянний, нездоланний, непроникненний і т. д.), штучна розтягненість розповіді (як от в оповіданні «Гамбіт конем»), бува, віддають несмаком у Фолкнера. Він любив нагромаджувати дієслова-синоніми, справляючи цим враження швидкості руху чи погляду, хоч у надмірі цей засіб ставав манірним; охоче парував синоніми, не маючи наївної втіхи, що знайдене одне слово — оптимальне для даної ситуації, хоч тим самим не раз підривав вагомість обох слів. Але зате Фолкнерове слово ніколи не є нейтральним, безстороннім носієм думки чи почуття.
Фолкнер не знав «остаточної редакції», не знав внутрішньої заспокоєності; повсякчас маючи на оці людину в її невтомній боротьбі зі своєю долею, він ніколи не підмінював руху життя — статикою і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася. Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто наражав себе на можливу невдачу (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Хемінгуеєві закидав надмірну обережність), бо вірив, що іншого «шляху до створення чогось справді вартісного — немає» (слова Фолкнера).
Як на Фолкнера, це занадто полегшений підхід до літератури — вимагати від неї тієї простоти, якої не дає нам саме сучасне життя. Тим-то він і не боявся втратити на час читача, коли захаращував цілі сторінки нетрями непрохідних фраз, коли обтяжував романи символікою та своєрідними часовими зміщеннями, коли невтомно ті самі явища висвітлював у нових ракурсах, — бо був переконаний, що мистецтво сучасної прози неможливе поза якомога повнішим залученням індивідуальних і суспільних причин та зв’язків.