Коли автора «Крику й шалу» запитали, що робити розчарованому читачеві, котрий тричі прочитав його роман і не зрозумів, він відповів: «Прочитати вчетверте». Цю фразу сказано «на публіку», але в ній є глибший сенс: братися до Фолкнера треба з доброю волею, запасшися терпінням і завзяттям не відступити перед «тимчасовими труднощами». Сам виходячи з емоційних, а не інтелектуальних засад у своєму творчому методі, Фолкнер вимагає від читача великого розумового напруження, вимагає активної співтворчості.
Є письменники, які «спускаються вниз» до читача, які подають йому «готовий до вживання» духовний харч, і в творах яких надто мало лишається «простору» для читачевої думки та уяви. Фолкнер задля цього занадто гордий: він воліє, щоб читач піднявся до нього. Доречно тут нагадати думку Вольфганга Борхерта, німецького письменника-антифашиста: «Якщо каменяр Вільгельм Шредер відвідає письменника в мансарді, у нього, можливо, запаморочиться в голові. Це не повинно непокоїти письменника. Пан Шредер мусить звикнути до висоти. Вона піде йому на користь». Вільям Фолкнер саме такий письменник: «на сон грядущий» його не читають. Але ж за ці наші зусилля він винагороджує нас відкриттям того, чого ні з яких наукових студій не спізнати — він дає нам відчути дух і плоть Америки, її характер, її сутність. І Фолкнер вартий наших зусиль ще й іншим: він скріплює нашу віру в те, що людина витримає і витриває всупереч усьому. У промові своїй з нагоди вручення йому Нобелівської премії Фолкнер заявив: «Поетові дано право допомагати людині на тернистому її шляху, нагадувати їй про мужність, честь і гордощі, про милосердя, надію, співчуття і посвяту… Поет не повинен бути лише хронікером людини: голос його мусить бути підоймою, підтримкою, допомогою для неї, щоб вона вижила і перемогла».
Фолкнер уперто намагався сам доходити до всіх істин. Він твердо стояв на грунті свого рідного краю і правду життя відкривав для себе, творчо використовуючи технічні прийоми модерністської літератури XX ст. і щедро послуговуючись здобутками великих реалістів XIX ст. «До кожної проблеми він підходив так, наче вона виникала вперше і вимагала радикально нового розв’язання. Щодо цього він зберігав якусь невинність мислення, стан розуму та серця, характерний для молодшого сина в народних казках. Старші брати завжди вважають молодшого безнадійним простаком, що не розуміє світу, а він завжди чинить так, як треба, саме завдяки цій своїй простоті» (М. Каулі). Фолкнера не зломило нерозуміння, насмішки й опір обивательської провінційної Америки, в оточенні якої він жив і творив, бо ідеї його виходили кінець кінцем з упертого «глибокого закоріненого народного ідеалу. В його голосі чути Америку, до якої можна ставитись не однаково, але в якій не помилишся і, зустрівшися, знатимеш, з ким маєш справу» (П. Палієвський).
Окремо слід зупинитись на взаємозалежності чи не всіх творів Йокнапатофського циклу. Будучи самостійні, вони все-таки пов’язані взаємно в той особливий спосіб, що не можна повністю оцінити кожного з них, якщо читати твір відрубно від інших. Та навіть і в перебігу дії, у розвитку фабули незрідка пропадають певні відтінки, коли їх не підкріплено в свідомості читача згадками й асоціаціями з інших творів. «Кожна нова книжка (Фолкнера) наче сектор чи сегмент загальної ситуації, завжди наявної у голові в автора», — пише в цьому зв’язку дослідник.
Тим часом зібрані в даному виданні твори вимагають від читача порівняно меншої орієнтації в «країні» Фолкнера. Так, «Старий» до Йокнапатофського циклу відноситься тільки умовно — лише тому, що в цій окрузі народився герой твору, як зазначив Фолкнер на одній із своїх карт Йокнапатофи. А «Крадії» змальовують, в основному, родину Прістів, до яких письменник звернувся вперше. Щоправда, декотрі з головних персонажів роману і чимало постатей та епізодів з джефферсонського та мемфіського середовища вже траплялися в творах Фолкнера (заклад міс Реби, приміром, докладно описано в «Притулку» — не тільки з самою господинею та негритянкою Мінні, а навіть і з малим хлопцем, начерком майбутнього Отіса), та й у «історико-ліричних» відступах автор часто перекидає містки до раніш написаного (чи тільки задуманого). Тобто хоч і меншою мірою, але й тут знайомство з одним твором передбачає (бодай подальше) знайомство з рештою циклу, принаймні зі значною його частиною. Давніша критика часто-густо недооцінювала таку специфічність доробку Фолкнера, що породжувало силу непорозумінь і неслушних закидів.
Звичайно, сучасний світ насичений і перенасичений інформацією, і красне письменство XX ст. дало і дає стільки видатних творів, що їх усіх жодному читачеві не охопити ні в оригіналі, ні в перекладі. Фолкнер має значну читацьку аудиторію в різних країнах, вплив його в різних літературах дедалі помітніший, але тільки ревні аматори художнього слова перечитують усі його 18 романів і близько сотні оповідань. Для широкого загалу Фолкнер (як і майже кожен письменник, хоч би який він великий) є і залишається автором лише декількох книжок.