Символом капіталізму став для Фолкнера сноупсизм, а носієм цього символу — Флем Сноупс, образ, що за своєю виразністю і силою звинувачення дорівнює бальзаківським, діккенсівським, щедрінським образам. Вперше з'явившись в оповіданні «Палії», вперті, жорстокі Сноупси міцно «оселяються» в трьох романах письменника «Сільце» (1940), «Місто» (1957), «Особняк» (1959).
Флем Сноупс, незворушний і флегматичний, має одну мету — розбагатіти. Вдаючись до найбезчесніших засобів, він із сина бідного орендаря стає президентом банку, мало не хазяїном всієї округи. Як пише американський буржуазний критик Альфред Кейзін, Сноупси — «це люди, які займаються різними сумнівними справами, терміти, аутсайдери, неандертальці нового часу, які, завдяки хитруванням, при повній відсутності традицій і культури, поступово захоплюють своє місце в Міссісіпі і, користуючись будь-якою нагодою, прибирають до своїх рук «містечко» Джефферсон, щоб кінець кінцем повалити клас, до якого належить Фолкнер».
Та, в зображенні Фолкнера, річ не тільки в тому, що вони готуються повалити і фактично нищать клас, такий близький і дорогий самому письменникові («Особняк»). Річ у тому, що вони ламають усі традиційні норми людської поведінки, в них нема ніяких переконань, для них нема нічого святого, крім грошей.
Сноупси не тільки стирають на порох колишніх плантаторів, бідних білих і безправних негрів, вони навіть «поїдають» один одного. Флем Сноупс хоче лише одного — мати під руками вірних і надійних людей, і як тільки хтось йому не підходить — чи то бунтівний Мінк, чи то хитрий Монтгомері Ворд, чи то чесний Уоллстріт-Паніка, — він намагається продумано і назавжди позбутися небажаного родича.
Діяльність Флема Сноупса не має ніяких реальних наслідків: він не будує заводів, не обробляє землі, він тільки без кінця маніпулює з грошима. Навіть у родинному житті він безплідний. Одруження із прекрасною Юлою Ворнер потрібне йому тільки для того, щоб через неї прибрати до рук гроші її батька.
Отже, образ Флема Сноупса свідчить про те, що письменник зумів проникнути у сутність капіталізму, виявити його ворожу людським законам природу, його антигуманістичний характер. В листопаді 1944 року Вільям Фолкнер писав своєму другові, відомому критику Малколмові Каулі: «Мені починає здаватися, що мій матеріал, Південь, не конче важливий для мене. Я нещодавно збагнув це, але мені не вистачить одного життя, щоб вивчити інший і в той же час писати». Цей вислів письменника свідчить, що роздуми про долю рідного краю привели його до проблем загальнолюдських. Як і пророкував колись Шервуд Андерсон, за допомогою Півдня Фолкнер увійшов у велику літературу, Південь став його «золотою жилою». Глибоке знання конкретних соціальних умов, людей та їхніх взаємин, землі і природи рідного краю дозволило письменникові проникнути до глибин людської психології, підвело його до вагомих художніх узагальнень.
І тут ми знову повертаємось до фолкнерівського бачення минулого своєї країни. Власне кажучи, чим викликана Фолкнерова ностальгія? Невже колишній рабовласницький Південь був тим втраченим раєм, туга за яким супроводжувала письменника протягом усього його життя? І так, і ні. З одного боку — бездушність, відчуження, антигуманізм, які запанували в долині Міссісіпі з приходом капіталізму. З другого — легенди, в яких розповідалося про людей відважних, непідкупних, сильних, про високу культуру південських багачів та їхню доброту, про той час, коли Південь був немовби матір'ю, колискою і білих і чорних.
Легенди? Так, легенди. І в їхню правдивість повірити важко. Але вони ввійшли з материнським молоком у кров письменника, а протиставити їм він нічого не міг. Згодом він розчарувався і в минулому. Фактично, звідси похмурість більшості його творів, безвихідь, тяжкий настрій, туга. Але на все життя він зберіг віру в людину.
1950 року Вільяму Фолкнерові було присуджено Нобелівську премію з літератури. У своєму виступі з нагоди вручення нагороди письменник виголосив своє кредо. «Я вірю, — сказав він, — що людина не тільки вистоїть, вона переможе все. Вона безсмертна, тому що вона має душу, дух, здатний до співчуття і самопожертви, і довготерпіння. Завдання письменника — допомогти людині вистояти і перемогти». Незважаючи на те, що Фолкнер вірить у «природжену гріховність» людей, для нього безсумнівне єдине: невикорінність людини, її волелюбність.
Здається, символом такої незнищенності людини стає один з героїв трилогії про Сноупсів, жалюгідний, миршавий і похмурий Мінк Сноупс. За дрібну кривду він убиває людину, потрапляє до каторжної в'язниці і всі тридцять сім років, прожиті там, прагне тільки одного: помститись Флемові Сноупсу за те, що той не врятував його від кари. Але поступово образ Мінка виростає у месника за кривди бідних і пригнічених. В останньому розділі трилогії ніби переосмислюється і саме вбивство Джека Гюстона. Якщо в «Сільці» його змальовано як акт заздрості, то в «Особняку» воно скидається вже на виступ Мінка проти знеособлених, ворожих бідній людині сил, це вже наче виступ на захист її прав, і серед них найголовнішого — права на життя.