Пуаро простежив за кільцями диму, що піднімалися вгору, і замислено
сказав:
— Вони вже не повернуться.
— Чому?
— Тому, мій, друже, що у них щось сталося.
— Що могло статися? Звідки вам це відомо? — поцікавився я.
Пуаро посміхнувся.
— Кілька хвилин тому керуючий готелем спішно вийшов з кабінету і побіг
угору сходами. Він був явно збуджений. Хлопчик-ліфтер поринув у жваву розмову з
одним із слуг. Дзвінок виклику ліфта продзвенів вже тричі, однак він не звертає
на це уваги. По-третє, навіть офіціанти збентежені, а примусити офіціанта
збентежитись, це... — Пуаро похитав головою: це, мовляв, уже кінець світу. —
Справа, мабуть, дуже серйозна. Ага, я так і думав! З'явилась поліція.
У готель зайшли двоє чоловіків — один у поліцейській формі, другий — у
цивільному. Вони звернулись до хлопчика-слуги, і той зразу ж повів їх угору.
Через кілька хвилин знову з'явився той же хлопець і попрямував до нас.
— Micyep Опалсен засвідчує вам свою повагу і просить завітати до нього в
номер.
Пуаро жваво скочив на ноги. Сторонній міг би подумати, що він з
нетерпінням чекав цього запрошення. Я так само швидко пішов слідом за ним.
Опалсени мешкали на другому поверсі. Хлопчик-слуга постукав і пішов, а ми, почувши відповідь «заходьте!», відчинили двері. Дивна картина постала перед
нашими очима. Кімната служила місіс Опалсен спальнею. У центрі її напівлежала в
кріслі господиня і несамовито ридала. Вона являла собою незвичайне видовище: потоки сліз утворили глибокі борозни на й обличчі, яке було вкрите грубим шаром
пудри. Містер Опалсен великими кроками міряв кімнату з кутка в куток. Обидва
працівники поліції стояли посеред кімнати, один з них тримав у руках розкритий
блокнот. До смерті злякана покоївка стояла біля каміна. В другому кінці кімнати
плакала і ламала собі руки француженка, очевидно, служниця місіс Опалсен. При
цьому її горе могло б зрівнятися лиш з розпачем її господині.
І в це- пекло ступив Пуаро, охайно вдягнений і з ввічливою усмішкою на
вустах. Місіс Опалсен із швидкістю, дивовижною при її огрядності, зразу ж
скочила з крісла і кинулась до нього.
— Так от, Ед може казати все, що йому заманеться, але я вірю в щасливу
долю. Так, так, вірю. Сама доля судила, щоб я зустрілася з вами цього вечора, і
я передчуваю, що ніхто, окрім вас, не зможе повернути мені мої перли.
— Заспокойтесь, прошу вас, мадам, — підбадьорливо поплескав її по руці
Пуаро. — Не хвилюйтесь. Все буде гаразд. Еркюль Пуаро допоможе вам!
Містер Опалсен звернувся до інспектора поліції.
— Гадаю, у вас немає заперечень проти... е-е... того, що я запросив цього
джентльмена?
— Ніяких заперечень, сер, — ввічливо відповів інспектор, проте виявляючи
повну байдужість. — Можливо тепер, коли леді почуває себе краще, вона дозволить
вам ознайомитись з фактами?
Місіс Опалсен безпорадно глянула на Пуаро. Він підвів її назад до крісла.
— Сядьте, мадам, і спокійно розкажіть нам усе по порядку.
Місіс Опалсен витерла очі й почала розповідати.
—Я прийшла після вечері, щоб узяти перли й показати їх містеру Пуаро.
Покоївка і Селестіна були, як звичайно, в кімнаті...
— Вибачте, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете «як звичайно»?
Пояснення дав містер Опалсен.
— Я завів таке правило, що постороиній може зайти в цю кімнату тільки в
присутності Селестіни, нашої служниці. Покоївка вранці прибирає кімнату тільки в
присутності Селестіни і приходить після вечері стелити постелі теж у її
присутності. Інакше вона в кімнату не заходить.
— Так от, як я вже сказала, — провадила місіс Опалсен, — я зайшла в
кімнату і витягла оцю шухляду, — вона показала на нижню праву шухляду туалетного
столика з двома тумбами, — вийняла скриньку для коштовностей і відімкнула її.
Все було як звичайно, однак перлів у скриньці не було.
Інспектор писав у блокноті.
— Коли ви їх бачили в останній раз? — запитав він.
— Коли я пішла вечеряти, вони були на своєму місці.
— Ви в цьому впевнені?
— Цілком упевнена. Я ще вагалася, чи не надягнути мені їх до вечері, але, зрештою, зупинилась на моїх смарагдах, а перли поклала назад у скриньку.
— Хто замкнув скриньку?
— Замкнула її я. Ключ висить на ланцюжку у мене на шиї. — Вона витягла і
показала ключ. Інспектор оглянув його і знизав плечима.
— Злодій, певно, мав дублікат. Справа це неважка. Замок дуже простий. Що
ви робили далі, після того, як замкнули скриньку?
— Я поклала її у нижню шухляду, як це роблю завжди.
— Шухляду ви не замикали на ключ?