— Маю для вас, паночку, товар.
Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі:
— Чим це ти торгуєш?..
— Торгую я заморськими яйцями, з яких вилупляються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!
— Ти диви! — здивувався завзятий коняр.
Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже:
— Слухайте сюди… Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.
– І довго треба на ньому сидіти?..
— Три тижні, не більше.
Почухався в лисину багач:
— А чи не може хтось із слуг на ньому сидіти?..
— Чому ні? Але в такому разі вилупиться лише нікчемна шкапа.
Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.
— Що просиш за це?
— Сто талярів, ні шеляга менше.
— То дорого! — скривився багач.
— Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!
— Гаразд, одне яйце беру, — заквапився коняр. — Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цілий віз оцих яєць куплю.
Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м’яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.
— Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти, — сказав багач оторопілій наймичці. — Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.
Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати… Минув і третій тиждень — не подає голосу лоша!
«Не обдурив мене той хлоп? — стривожився багач. — Почекаю день-два…»
Але й за три дні не висидів лошати.
Розсердився багач, вхопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий, він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!
А багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.
Багач схопився за голову:
— Такого коника я втратив!
Потім довго никав по всіх ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин, видно, намагався не потрапляти вже йому на очі…
Циган, пан і киселиця
Жив собі циган, що не міг наїстися. І голод вічно ходив з ним, як торба з жебраком. Якось пішов циган до своєї куми:
— Що варили, кумо, на обід?
— Варила киселицю.
— Що за киселиця? Ще ніколи такого не їв.
Кума налила миску киселиці, поставила перед ним на стіл. Циган усе вихлебтав, ніби оком кліпнув. Вилизав миску і схопився:
— Біжу додому й скажу жінці, най мені зварить цілий баняк киселиці.
Спішить циган дорогою і, щоб не забути, все повторює: «Киселиця, киселиця…» А надворі саме пішов дощ — всюди таке болото, що ноги загубиш. Циган послизнувся, впав і забув, що говорить. Забідкався:
— Най тебе шляг трафить! Таке смачне слово випало з рота у гидке болото!
Бабрається в болоті, а слова як нема, так нема. На те над’їхав якийсь пан. Зупинив бричку і питає:
— Що ти, цигане, шукаєш?
— Ади, паночку, загубив три кавалки золота.
Пан почув про золото і почав трястися, наче у пропасниці. Зліз із брички й теж почав шукати. Рачкує разом з циганом, місить оте болото, цідить його крізь пальці. Вимастився, як чорт, тільки очі та зуби блищать. Нарешті розсердився й крикнув:
— Ти, дурний цигане, збрехав! Тут ніякого золота нема, бо ми, ади, вже з цього болота зробили киселицю.
— О-о-о, киселиця, киселиця! — затанцював циган у болоті. Схопив те слово в зуби і побіг додому.
Пан стояв, як дурень, і кліпав очима.
Циганська манта
Старий циган із сином дістали десь дорогі чоботи. Пішли за село і оглядають їх. А на бричці їхав пан і спитав:
— Звідки у вас такі файні чоботи?
— Нам дала манта, — відповів старий циган.
— Покажіть мені вашу манту, — попросив пан. — Я заплачу.
— Та ми й задармо покажемо, — говорить старий циган. — Синку, побіжи та принеси. Ти легший від мене.
— Я за цілий день стільки находився, та ще й за мантою так далеко йти, — мало не заплакав циганчук.
Випряг тоді пан коня з брички.
— Сідай, — каже, — та швидко вертайся.
Сів циганчук на коня.
— А вам яку манту принести — малу чи велику? — спитав.
— Велику вибирай, — гукнув пан.