Піп аж усміхнувся:
— Невже мого Муцика навчив би писати?
— Навчить.
— То вже веди.
Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по голові та й убив. Закопав під дубом, сам виспався й вернувся назад до попа.
— Відвів, Олексо, Муцика?
— Відвів, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованців.
— Ов, багато.
— Отче, тепер дамо лише половину, а решту пізніше. Зате пса мудрого будете мати.
Піп подумав собі: «Скільки я на дурничку грошей зібрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит гроші, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому своє зробити, то каже, що йде Муцика провідати. Піп ще й даруночок псові передає. Колись-не-колись питає:
— Олексо, а як там мій Муцик?
— Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився.
Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи піп кличе наймита й допитується:
— А як тепер Муцик?
— Ой, ой, отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати. Все знає, що у нашому селі діється, й про вас дещо сказав.
— А що сказав?
— Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самі запитаєте.
— А може, поїхати до нього?
— Отче, не можна. Пес з радості може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.
У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.
Каже наймит:
— Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.
Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.
Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.
— Олексо, де мій Муцик?
— Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.
— Та за що?
— Пішли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозі Муцик мені каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всім людям розповісти, що наш піп ходить до твоєї жінки, а ти не знаєш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я і архієпископові про все напишу». Я розізлився і як дав йому, то Муцик лише ніжки протягнув. Він хотів мене з жінкою розлучити. Ходіть, отче, хай вам покажу, де він закопаний. То скільки вам заплатити за шкоду?
— Не треба нічого платити. На тобі ще п’ятсот карбованців за те, що ти добру справу зробив.
Як мужик пана дурив
Іде чоловік з сокирою, а бариня сидить під вікном.
— Чим ти, — питає, — мужик, займаєшся?
— То де діжку, — каже, — наб’ю, де дров нарубаю.
— Наймись до мене.
— Та й найміть.
— Ось набий мені цю бочку, — каже. — І дає йому уперед гроші.
Він узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.
Приїздить пан, побачив ту бочку.
— Що се, — питає, — таке?
— Та се, душенько, мужик надув.
— От я запряжу тройку коней, так я його дожену.
Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче держить того дуба. Пан і питає його, чи не бачив він тут мужика з сокирою.
— Еге ж, — каже, — бачив.
— А що, я його дожену?
— Ні, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кіньми догнав.
— Так бери коні, дожени.
— Давайте сто рублів та постійте, оцього дуба подержте.
От пан став під дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловіка і духу немає. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».
Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!», а дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму тройку коней, я його дожену».
Наздоганяє того чоловіка вже на другій тройці.
— Чи не бачив ти, — питає, — тут такого-то чоловіка?
— Еге ж, — каже, — бачив.
— Що ж, я його дожену?
— Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то й догнав би.
— Так бери та дожени.
— Ніколи, пане, треба солов’я стерегти.
А він як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоїть.
— На тобі сто рублів, біжи дожени його, а я твого солов’я постережу.
Узяв той і коні, і гроші, тільки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє чоловіка, а той у дупло вліз та й виглядає відтіля.
— Чи ти не бачив, — питає пан, — тут такого-то чоловіка?
— Бачив, — каже.
— Що ж, я його дожену?
— Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, так треба ось у дуплі сидіти.
— Дожени, — каже, — я тобі заплачу і в дуплі за тебе посиджу.