Ну і закликали вони людей, і викопали рів так глибоко, що котрий впаде, то треба його діставати. От з’їхалися козаки з гарапниками. Зранку почали скакати убогі. І кожний убогий старався, щоб перескочити, бо шкодував, щоб задарма не їхав, а залишився на гостину.
Так скакали чотири години, а наостанку і Василь Жагалюк скочив і закінчив скакання. А пан на те дивувався, що такий старий, сивенький і перескочив, та й наказав тому Жагалюкові всипати п’ятдесят буків, а тим усім по двадцять п’ять буків. Так як почали козаки бити, то багато повтікало без сліду. Всі повтікали, тільки Жагалюк залишився і ходив довкола двору і питав, за що він дістав п’ятдесят буків. Каже:
— Усі повтікали, а я не піду, я мушу віддати за п’ятдесят буків сто, або спалю геть увесь маєток того пана.
А управитель порахував тих убогих, що не змогли перескочити рів. Їх було дев’ять з половиною тисяч.
А Василь Жагалюк так крутиться біля двору і стежить за паном, чатує на нього, хоче відплатити.
От він помітив, що пан їде в одне місце на полювання, та й пішов за ним, розібрався догола і свої лахи у корч запхав, а сам виліз на ялицю і сидить.
От він зачув, що пан їде коло тієї ялиці й почав співати (дібрав собі голосу!), як ангели в небі, таких прекрасних пісень.
А коли пан наблизився до ялиці, то дуже зачудувався і каже:
— Як довго ходжу по лісу, не чув такої пісні.
І так дивиться вгору, а звідти обзивається Василь Жагалюк:
— Е, пане, якби ви сюди вилізли, то відразу почули б, як ангели співають у небі. Але тут мусить бути чоловік голий, інакше не буде чути.
І пан подумав собі: «Так, моя жінка мала рацію, що казала зробити гостину, бо я за все життя не чув такої пісні, аж тепер по гостині». І довго не думав — роздягнувся, рушницю повісив, а сам виліз на ялицю. А коли підлазив усе вище вгору, то Жагалюк усе донизу. І як пан уже був на самому верху, то Жагалюк вже одягнувся у панове вбрання, рушницю на плечі, підробив бороду, як у пана, і пішов на дорогу, бо фурман мав під’їхати через годину за паном.
Вийшов він на дорогу, а фурман уже чекав, посадив його на візок і навіть не зауважив, чи то його пан, чи то який простий чоловік.
От приїхав Жагалюк до панського палацу та й пішов собі в канцелярію, мав усі ключі від каси, від напоїв у себе. Так повідмикав касу, де які шафи були з убраннями, але довго не збавляв часу, бо сподівався, що пан прийде до нього.
І вийшов на подвір’я і закликав того самого фурмана, щоб скочив і закликав козаків. Прийшли козаки, а він з подвір’я каже:
— Той дід, що ви йому дали п’ятдесят буків, тут крутиться коло палацу, як побачите його, дайте йому сто буків, бо п’ятдесят не допомогло.
А пан сидів, може, з півтори години на ялиці та й жодної пісні не чув. Як він уже примерз, та й злізає донизу. Коли зліз — бачить, що нема ані його вбрання, ані стрільби. Став думати, як дістанеться до свого палацу — так голим не випадає йти. Подумав, подумав та й забрав те лахміття Василя Жагалюка і каже:
— От-так мене вирихтував! Але хоч я прийду і в лахмітті, жінка мене пізнає і пустить до палацу.
Наближається він до брами, так козаки його зараз схопили, хоч він кричав, що він є сам пан, а вони не питали, тільки всипали йому сто буків. Так пан аж стогнав і пішов на долину лісом. От зайшов він до свого пахтира (той, що молоко продає). Як прийшов до кімнати, то вже його там пізнали, що то пан. І просили його сідати, і він почав розказувати свій клопіт:
— Захотілося моїй жінці балу, і ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати мені пера і паперу, я напишу до своєї жінки листа, а ви, будьте ласкаві, завезете, як їхатимете рано по молоко.
І так почав писати:
«Кохана жінко, чи ти знаєш, що сталося зі мною і твоєю гостиною? Там у тебе є дома дід котрийсь з тих убогих, що убрався у моє вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе і скажи йому, що я йому все подарую. Тільки хай нікому не розказує, аби з мене не сміялися, а найбільше дивись, щоб хто зі служниць біскупа не побачив, що я дістав сто буків. (Бо служниці біскупа часто приходили, а біскуп був його другом.) І приклич того діда до себе, скажи йому, що я йому дам до самої смерті утримання, тільки хай нікому не каже і хай мене допустить до двору.
На другий день пахтир поїхав по молоко та забрав і листа з собою. А як приїхав, то зараз панова жінка вибігла і він вручив їй того листа. Як почала вона читати, то відразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела.
Закликала тоді Василя Жагалюка і сказала:
— Нічого не бійтеся, мій пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям.