— А я звідки знала? — сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую, — поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
І туди гаряче, і сюди боляче
Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.
Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.
Почув про це один селянин, пішов до купця:
— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш.
— А ти можеш подовжити день? — питає купець.
— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин. — Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…
Радіє купець, аж руки потирає:
— Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, — сто талярів твої.
— Добре, спробую, — дав згоду селянин, — тільки цю машину самому панові доведеться крутити.
— Що ж, — купець почухався за вухом, — як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…
Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав — машина готова!
— Тепер, паночку, крутіть, — і селянин показав на корбу. — Увечері я прийду за грішми.
Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.
Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.
— Ну, паночку, як? — питає й посміхається.
— Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…
— Чому не можна, паночку… — каже селянин. — Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
Як пан гавкав на старого пня
Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
— У нашому краї всі мужики розумні.
— А пани?
— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
— А я розумний?
— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
— Най буде, — мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає: