— Що сталося, чоловіче?
— Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
— Ой, якби в нас був хоч один пес!
— А то чому? — спитав пан.
— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
— Ти, чоловіче, сам загавкай.
— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
— Що це ви шавкаєте?
— Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
— На котрого?
— Та на того, що в корчах.
— Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
Ошуканий пан
Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:
— Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.
— Ех, що ти говориш, — каже пан. — У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.
— А як не змудрує, — каже орендар, — то я панові дам свою сотку.
— Ану, припровадь того Івана до мене, — каже пан орендареві.
Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:
— Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.
Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:
— Ну, хто буде пасти коні?
— Пан буде пасти, — каже Іван.
— Чому? — пан на те. — Най би Іван пас, не я.
— Ні, я не буду пасти, — каже Іван. — Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.
«Що ж робити? Треба пасти», — каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.
Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:
— Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.
— Добре, — каже Іван.
— Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.
— А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.
Мусить пан і сеї ночі пасти.
Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:
— Пора, Іване, їхати.
— Не знати, пане, — каже Іван, — на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.
Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:
— Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:
— То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.
Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).
Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:
— Нащо ти, Іване, збираєш?
— Буду собі крила робити, — каже Іван, — й буду додому летіти.
А пан зачав і собі пір’я збирати, каже: