— Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.
Назбирали — пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.
Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:
— Дай мені дьогтю.
— Я не маю нічого, — каже корчмар, — і не дам тобі нічого свого.
А Іван каже:
— Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.
І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:
— Ліпи пір’я до рук.
Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:
— А ти чому не мастиш руки дьогтем?
— Я допіро на дубі ліпити буду, — каже Іван.
— А що ж ти на дуба полізеш?
— Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.
— То й я з тобою на дуба лізу, — каже пан. — Я тебе не лишуся.
Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:
— Ну, роби собі крила.
— Я буду перший раз, — каже Іван, — несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.
Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:
— Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.
— Ей, ні, — каже Іван, — най я вперед лечу.
Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.
Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.
Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.
За потрійну платню
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
— Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
— Який же ти у біса візник! — розсердився пан.
— Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав — адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
— А що ти там жуєш?
— Що ж нам жувати, пане? — одказує візник. — Жую суху солому!
«Тьху! — скривився пан. — Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
— А що ти там жуєш?..
— Що ж нам жувати? — зітхає візник. — Знову кляту солому жую!
— Може… може, і мені даси? — просить пан.
— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.
— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
— Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
— У тебе, — каже візникові, — мабуть, воляче горло — таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться…
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, — зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.
Плодівник
Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком — Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.