Але нікого не зустріли й внутрішня Олесина істерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляється, знала так багато про Старе місто. Того, що не знала вона, хіба те, що лишилося з давньої шкільної екскурсії. А з мамою все збиралися сюди навідатися.
Щедре сонце весняного дня золотило бані церков і шпиль кірхи, найвищий у Старому місті, увінчаний хрестом, що мовби тулив промені до себе.
Химерна думка прийшла до Олесі: вони з мамою чекали приїзду бабусі, аби провести цю екскурсію. Але екскурсія — то і втеча, розуміє Олеся. Від того, що насправді з мамою, від її запитань до цих двох найрідніших їй людей, до яких вона відчуває щось таке, непоясниме, наче любов перемішалася з ворожістю, образою за те, чого не знала досі, те, що в неї на душі, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю. Так, його не загасити ніякими словами.
Вона подумки впала на коліна на бруківку, що веде до замку. Благання розповісти правду — про маму, її хворобу, про страшне, таке довге відчуження Віталії Косик і Даз… Даздраперми Снігурець. Мама теж, певно, носила колись це прізвище. Ага, носила, бачила у маминім свідоцтві про народження. Воно не пасує до кострубатого, огидного імені бабусі. І чому вона не фарбується, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати піти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити їй нове пальто взамін старого, потертого? Бабуся привезла їй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навіщо?
Так думала Олеся, а над замком злітали птахи, соколи-боривітри, пригадала Олеся почуте на давній екскурсії.
— То соколи-боривітри, — випередила її мама.
— Красиво, — промовила бабуся. — І називаються гарно, і летять красиво.
Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потім там побували, у В’їзній вежі.
Олеся вдивлялася крізь бійниці у місто.
— Що, побачила татарів?
Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесі, а до самої себе.
Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати. І наче відбігало од замку.
— Авжеж, побачила, — сказала Олеся. — Зараз вони захоплять нас у полон.
— Вони не подужають замок, — мама. — Он які товсті стіни.
Бабуся мовчала. Мовчала й на стіні замку. Тільки, коли спустилися донизу, тихо:
— Добре тут у вас. Ніби час зупинився.
Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахів, котрі підлітали до замку.
— Я б хотіла стати боривітром, — сказала Олеся.
— Станеш, — мама слабко посміхнулася. — У тебе летюча натура.
— Яка? — Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом із замку, не там на горі, а тут, внизу, їй відкривається місто, над яким злітає.
І щось занило, затремтіло, стало розпилювати її всередині.
— Летюча, — повторила мама.
«Летюча-котюча», — подумала Олеся.
Мала б усміхнутися, та її усмішка вже продана — може, покупці давні в’язні, що сиділи он там у підземеллі, де була середньовічна в’язниця. А може, там сидить і вона сама? Прикута ланцюгом до сирої слизької стіни….
Наступної миті Олесі захотілося вирватися на волю. Захотілося нестерпно. Самій, одній.
Як блискавка (вдруге цього ранку — блискавка) і водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зі стіни замку: місто, парк біля замку огинала вузька блискуча стрічка річки. Вона звивалася, мов загадкова змія, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, місто, і… і Олесину душу.
Якоїсь миті там, на стіні, Олесі здалося — то вона сама.
Річка-змія, річка-Олеся.
Не тут, на стіні, поруч із жінками, що враз розрушили її світ, її затишок. Одну з них вона дуже любила, а другу мама покликала, бо… Бо хоче передати, наче річ, наче естафетну паличку — її, Олесю. Вона не потрібна мамі. Якщо мамі не потрібне життя, а отже, життя з Олесею, то…
Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.