Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…
Якби Олеся не зустріла Едика.
Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.
Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.
Світ, який вони воліли не знати й засуджували.
Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.
Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою — високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.
— Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.
Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.
Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.
— Твоя мати — медсестра?
Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.
— Т-так, — видихнула Віта.
— Відмінниця?
Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.
— Це погано? — Віта відважилася сказати майже з викликом.
— Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця — хо!
Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.
— Знаєш, хто я?
Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…
— Емір.
— Ха, і малявки знають мою кликуху.
Він, видно, був потішений.
І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.
— Ну, йди, зубри.
Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.
І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.
Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.
Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…
Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.
Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.
Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.
— О, знайома відмінниця, — скаже Емір.
— Сушилка-зубрилка!
Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.
— Ти що, Емір? — почує Віта.
— Вибачишся і почистиш їй плаття, — накаже Емір.
— Що?
— Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.
— Та звідки я знав…
Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…