— Виходить, що радянський народ сформується шляхом зросійщення інородців. Але ж це позначиться і на російському народові, — заперечив я.
— Дурниці! — відрізав держпланівець. — Нації як такі — відімруть. І дуже швидко. Погляньте на Сполучені Штати, і ви все зрозумієте.
Він був переконаний у правильності політики зросійщення. Сумніви його не мучили.
У мені давно нагромаджувався протест проти такої політики. Та розмова стала краплею, котра переповнила чашу терпіння. Я почав докопуватися до кореня цього явища.
І що далі заглиблювався у вивчення питання, то виразніше розумів: політика комуністів — продовження давньої імперської.
1989 року в Москві, на Арбаті, вперше побачив людей, які просили дозволу в московської влади на відновлення греко-католицької церкви. Був свідком, як радянська влада грубо й цинічно, за допомогою ОМОНу і кийків розганяла жінок, дітей та літніх людей лише за спробу висловити своє прохання. Бачив священика московської православної церкви, який задоволено спостерігав за побиттям нещасних людей. Він був у захваті від погрому. Хоча всі довкола обурювалися діями «чорносорочечників».
Тієї московської осені я чітко усвідомив підлість не лише радянської влади, а й московських церковних владик, які без докорів сумління присвоїли майно іншої церкви, зневаживши таким чином саму суть релігії — не зазіхати на чуже.
Незабаром знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, у Росії Бог без церкви».
Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.
Однак гоніння на все незалежне, на все ще не зро-сійщене, почалося не сьогодні й не вчора, а стало державною політичною суттю Московії багато сотень років тому. Воно всоталося в кров великороса-державника і завжди було особливо помітне на побутовому рівні.
Можна навести сотні прикладів шовіністичної поведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова та дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.
У 1954 році викладач математики в Дніпропетровському транспортному інституті заявив мені:
— У нас лекції читають російською мовою. Тому й відповідайте нею. Ваша українська мова, можливо, була гарна в селі, але тут, у вузі, недоречна.
І я, молодий хлопець, який побажав здобути освіту в себе на Батьківщині, почав перекручувати відповідь російською мовою. А доволі освіченій російській людині навіть на думку не спало, що в Україні студент-українець має право послуговуватися рідною мовою. Викладач не вважав за потрібне вивчити українську, хоча все життя прожив на українській землі.
Значно пізніше, в Караганді, куди мене направили після закінчення інституту і де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам'ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караганди діяв самодіяльний український драматичний театр, яким керував викладач гірничого технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат — вихідців з України. В самодіяльності у ті роки брав участь і я, навіть виконував роль Миколи Задорожного у п'єсі Івана Франка «Украдене щастя».
Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і ввічливо поцікавився:
— Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви про це думаєте?
Я й раніше звертав увагу на елегантного чоловіка, який часто з'являвся на репетиціях, не беручи в них участі. Хоча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ролей для учасників вистачало.
У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І того разу змовчати не зміг.
— А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте тільки за українцями?
Чоловік трохи сторопів, пограв жовнами, однак стримався і мовчки відійшов.
Пізніше Ярослав Петрович сказав, що той елегантний молодик був співробітником «органів», і попросив наступного разу промовчати. Бо розженуть і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постановки «Украденого щастя» українську трупу розігнали без пояснення причин. Така була суть створення «радянського народу».
Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм діставалося найбільше. Політика зросійщення тією чи іншою мірою торкнулася всіх народів. Здається, 1974 року довелося почути в інтелігентній казахській родині, як десятилітній син сказав своєму батькові, директорові великого підприємства: