Нарешті, вперше ми побачили справжнє, а не міфічне поселення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття!) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою державою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, яка не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Казань на той час уже мала водопровід і вищі навчальні заклади, а в самій столиці імперії, Сараї, зводилися чудові палаци, каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.
Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмовившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи — своєю смертю. Та цього разу Переславль спалили не татаро-монголи, а родичі Рюриковичі — князь Федір Ростиславович, так би мовити, «подбав» про ближнього.
На цьому ворожнеча між синами Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син — Данило. Знаючи, як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому збирати й відвозити данину в Орду. Адже саме в цьому і полягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий читач розуміє, який простір для злодійства відкривався перед князем, — не тільки через завищення кількості данини, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, — догола.
«Почалася (чергова. — В. Б.) чвара, що дійшла до верховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. — В. Б.) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир…
Татарин слухав підсудних із поважним і гордим виглядом, але не міг утримати їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїл, ставши посередині гучного сонму, не дозволили братам битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим» [1, том IV, с. 241–242].
На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.
Але почалися нові чвари між князями володимирськими, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.
Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. — В. Б.) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золотої Орди. — В. Б.). Князі з'іхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1303 року — В. Б.). Там у присутності Митрополита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою верховну волю, хай насолоджується Велике Князівство (татаро-монгольський улус. — В. Б.) тишею, хай припиняться чвари Володарів, і кожен із них хай буде задоволений тим, що має (що дав хан — тому й радуйся! — В. Б.) [1, том IV, с. 244].
Хан Тохта не називав суздальських князів — «Володарями», ніколи жоден хан не вимовляв — «Велике Князівство». Цю дрібну неправду нам подають свідомо, як мізерну порцію наркотику, аби привчити до «російської величі». Князі були звичайними слугами свого хана, вони навіть одержували ярлик, у буквальному значенні одягнувши ярмо на шию. І «Велике Князівство» було лише складовою частиною Великого татаро-монгольського улусу. А хан у своїх ярликах-дозволах приблизно так і писав: «Я — Хан, із благовоління Великого Бога, велю моєму рабові Андрію, синові Олександра, дотримуватися законів Великої Орди в моєму Володимирському Улусі, вчасно збирати Ханську подушну данину…» і т. ін., у тому ж дусі.
Ніколи хан не вважав князя рівним собі. Навіть на прийомі в хана, як нам повідав Плано Карпіні, князь сидів на підлозі серед челяді й своїх підлеглих вельмож, нічим від них не відрізняючись. Така велич князя без мішури.