Іншої землі до «Русії» посланець короля Людовика ГХ не «приєднував», навіть мови про таке не вів. Про цю істину Вільгельм де Рубрук дізнався на місці з особистих розмов у ставках Сартака й Батия. Сумніватися в обізнаності Рубрука немає найменших підстав.
Про землю і народ майбутньої Московії Рубрук також мав у ті часи цілком певну думку. Послухаймо: «Про країну Сартаха і про її народи.
Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, де перебував Вільгельм де Рубрук у серпні 1253 року, це орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області. — В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ (князь із династії Рюриковичів. — В. Б.) і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240–1242 роках. — В. Б.)… Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них (на схід. — В. Б.) живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс (мордва. — В. Б.), і вони — Сарацини (мусульмани. — В. Б.). За ними (на схід. — В. Б.) Етилія (Волга. — В. Б.)» [8, с. 88].
Читачі вже зрозуміли, як у 1253 році називали майбутній народ Московії.
Саме так — Моксель!
Сумніватися не доводиться: адже і М. М. Карамзін, і С. М. Соловйов, і В. О. Ключевський у своїх «Історіях» підтвердили факт входження в 1253 році «ростовсько-суздальських князівств» до складу володінь хана Сартака, сина Батия.
Вільгельм де Рубрук у 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського й Азовського морів до північних місць країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 році. Жили у «країні Сартаха» в ті роки, крім татарських племен, лише «два роди людей»: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани).
Значно пізніше, завдяки зусиллям великоросійських «писарів історії», з'явилася назва — «ростовсько-суздальська земля». Великороси завжди бажали, щоб їхня історія базувалася на винятках із правил, на бажаннях правлячої еліти Московії.
Навіть у Великій Радянській Енциклопедії (далі — ВРЕ), очистивши факти від тенденційного словесного непотрібу, можна знайти підтвердження словам Вільгельма де Рубрука про країну і народ Мокселъ:
— «Мордва… ділиться на 2 основні групи: Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Кожна група зберігає свою самоназву (ерзя й мокша)… Ерзянська і мокшанська мови становлять особливу групу фіно-угорських мов… Уперше Мордва під назвою Морденс згадується в готського історика Йордана (6 століття). Дані мови й матеріальної культури вказують на автохтонність Мордви в межиріччі Оки і середньої Волги…» [9, том 16, с. 565];
— «Мокша, етнографічна група мордви! [9, том 16, с. 423];
— «Мещера, древнє плем'я… Говорило мовою фіно-угорської групи. За археологічними даними, з Мещерою пов'язані могильники і городища 2 — 12 ст., розташовані по середньому плину Оки… Значна частина Мещери до 16 ст. обрусіла…» [9, том 16, с. 205];
— «Меря, плем'я, предки якого в… 1 тисячолітті нової ери жили в районі Володимирсько-Суздальського межиріччя. Уперше Меря (merens) згадуються в 6 ст. готським істориком Йорданом… Мова Мері належала до фіно-угорської групи…» [9, том 16, с. 101];
— «Мурома, плем'я, споріднене з мордвою, що жило на берегах Оки… Мова Муроми належить до фіно-угорської групи… У 10–11 століттях Мурома платила данину Русі (вимисел. — В. Б.), у 12 ст. повністю обрусіла» [9, том 17, с. 127].
Навіть більшовицькі російські джерела підтвердили проживання цих племен у межиріччі Оки і Волги. Всі племена говорили мовами з фіно-у горської групи, тобто були племенами одного кореня, одного походження. І, природно, за старих часів мали одну узагальнену назву
народу, якою й було слово Мокселъ, на відміну від спорідненої мусульманської групи — Мердиніс.
Тепер погляньмо, якими поселеннями обмежувалося межиріччя Оки і Волги. По Оці, зі сходу на захід, розташовувалися Муром, Рязань, Коломна, Калуга, Козельск; по Волзі — Городець, Кострома, Ярославль, Твер, Ржев. А за Костромою, Ярославлем і Твер'ю проживали племена весі. У Тверській землі (тепер — Калінінська область) досі збереглася згадка про Весь — місто Весьєгонськ.
Звернімося до тієї ж ВРЕ:
«Весь, прибалтійсько-фінське плем'я … арабським географам 10–14 ст. Весь була відома як народ вісу, що жив на Північ від Болгарії Волзько-Камської… Поступово частина Весі обрусіла…» [9, том 4, с. 582].
Отже, вся «великоросійська земля» від Мурома, Рязані й Калуги до Біломор'я й Вологди в IX–XIII століттях була повністю заселена племенами, які розмовляли однією мовою.
На цьому «великому просторі від Оки до Білого моря ми (і нині!) зустрічаємо тисячі неросійських назв міст, рік і урочищ», що ще раз засвідчує проживання корінного фінського етносу на своїй споконвічній землі й понині.
Посланник французького короля до хана Сартака Вільгельм де Рубрук, як бачимо, дуже точно в 1253 році зафіксував народ, який проживав на тій землі, — Моксель. Тут, як мовиться, ні додати, ні відняти.
Тож розглянемо це питання докладніше, аналізуючи роботу Рубрука в інших напрямах. Такого дослідження ніколи не проводили російські історики.
Настало XIII століття, яке назвали «жорстоким віком». Велике Київське князівство розпалося на десятки дрібних удільних, які жили осібно. Ніщо не зв'язувало воєдино ці князівства. Тим паче не існувало єдності із «Залешанською» землею.
У середині XIII століття на землі наших предків з'явилися численні монголо-татарські прибульці. Вони практично знищували князівства поодинці, що ще раз підтверджує суто механічний зв'язок між ними, цілковиту їхню відособленість і брак справжніх родинних зв'язків.
Ось як описує професор С. М. Соловйов у своїй «Історії…», виданій у царській Росії в 1851–1879 роках, князівські міжусобиці «майбутніх великоросів» землі Моксель: «Почали ставити полки: Володимир Смоленський поставив полки свої скраю, а поруч із ним став Мстислав і Всеволод із новгородцями й Володимир Псковський із псковитянами, а поруч із Володимиром став Костянтин із ростовцями. Ярослав же став зі своїми полками муромськими і з городчанами, і з бронниками навпроти Володимира і смольнян, а Юрій став навпроти Мстислава й новгородців із усією землею Суздальською, а менші брати його стали навпроти князя Костянтина… Князь Мстислав був радий тому, і новгородці, зійшовши з коней, скинувши чоботи й плаття, поскакали босоніж; за ними кинулися смольняни, так само пішки, за смольнянами відрядив князь Володимир Івора Михайловича з полком, а самі князі й усі воєводи поїхали за ними на конях. Коли полк Іворів вступив у нетрі, під Івором спіткнувся кінь; а піші ратники, не чекаючи Івора, вдарили на піхотинців Ярославових зі страшним лементом; ті побігли, новгородці і смольняни за ними, почали їх бити й підсікли стяг Ярославів; тут наздогнав їх Івор, з яким досіклись до іншого стяга Ярославового, а князі все ще не приїжджали… Тричі проїхав Мстислав крізь полки Юр'єві та Ярославові, сік людей, також і князь Володимир, і досіклись нарешті до обозу… Новгородці ж билися не з користі, але смольняни напали на обоз і оббирали мертвих, а до битви їм і діла не було. Великий промисел божий! На тім побоїщі впало лише 5 новгородців та один смольнянин, а то всі збережені були силою чесного хреста й правдою. Людей же Юр'євих і Ярославових було побито безліч, узято ж у полон було лише 60 людей… Убитих усіх налічили 9233 людей. Крики живих, не до смерті вбитих, і плачі поранених були чутні в Юр'єві-граді й біля Юр'єва; чимало потонуло в річці під час втечі, інші поранені, що заблукали невідь-куди, померли…» [7, с. 145, 146].