У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку — в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг розставав, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.
Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.
Часто один круглий курган насипали над кількома покійниками. Про розміри курганів я почасти писав. Цілком зрозуміло, що вони могли бути більшими чи меншими — тільки над одним померлим. Однак завжди були — круглими. Зустрічалися кургани, обкладені по периметру, або, частково, каменем. Часто два насипаних поруч кургани різнилися: один був обкладений по периметру каменем, а інший — ні. На мою думку, це також було спричинене умовами життя, насамперед — погодними. Уявіть собі багатоденні московські або костромські весняні та осінні затяжні дощі — і ось у такий час насипають курган на схилі гори. Земля розповзається, мов кисіль по мисці. Природно, набираючись досвіду, меряни попередньо обкладали місце каменем, конопатили травою щілини, а вже потім носили землю та насипали курган. І зрозуміло, що зовсім не потрібно обкладати курган каменем у сухий літній час. Ось такі наші думки, якщо не шукати складних пояснень простим людським діям і вчинкам.
Саме поховання з насипом зверху кургану є прямим підтвердженням наявності звірини в тих місцях і бажанням родичів відгородити померлого від зустрічі зі звіром, тобто зберегти від розтерзання. Бо в такому випадку людині, згідно з віруваннями, не судилося загробне життя.
Є ще одне дуже цінне свідчення графа О. С. Уварова, на яке хочу звернути увагу. Археолог пише, що при розкритті поховань ніде не було виявлено залишків шуб, кожухів, овчин, тобто — виробів із хутра й звірячих шкір, що зайвий раз підтверджує подібність мерянських могил з могилами споріднених з ними фінських племен. Послухаймо: "Точно така ж відсутність усяких слідів хутряного одягу (повсюдно, в усіх курганах. — В. Б.) була зафіксована професором Краузе й під час обстеження могил курляндських і ліфляндських, хоча використання шуб і овчин настільки ж поширене між жителями прибалтійських губерній, як і між всіма іншими мешканцями Росії" [4, с. 99].
Ми не можемо прийняти пояснення археолога — мовляв, шуби були дорогими предметами, через що їх і не клали в могили разом із небіжчиками. У цьому твердженні відсутня звичайна логіка. Тому що в могили клали значно дорожчі речі, предмети та навіть коней. Цьому є найпростіше пояснення. До речі, пояснення, яке виходить із розбіжності методів поховань влітку та взимку. Воно його обґрунтовує. Природно, при похованні останків влітку шуба зайва. А взимку труп спалювали, тобто він постійно перебував у теплі, через що шуба теж не потрібна. А загробне життя, очевидно, уявлялося мерянам як вічне перебування в теплі й комфорті.
Ось прості й зрозумілі пояснення окремих вчинків і логіки дій мерян. Саме середовище й умови життя визначали свідомість цих людей. Цілком зрозуміло, що згодом усі ці звичайні життєві вчинки й людські знахідки оточили певними міфами, легендами й віруваннями. Однак це тема іншої розмови.
Дивно, що російські історики, розглядаючи природні, життєві вчинки мерян, доводили свої міркування й висновки до абсурду. Вони у всьому шукали слов’янський слід і можливість звеличення минулого своїх предків.