До речі, що особливо цікаво: Єрмолаєвський літописний список так званого Іпатіївського літопису "знайшов" особисто професор О. О. Шахматов на початку XX століття. Маємо звичайний російський (укотре вже!!!) анекдот. Доводиться лише здогадуватися: де історична вірогідність, а де — звичайне московське шулерство. По-іншому-бо й сказати не можна.
Отже, у 972 році на князівський престол у Києві сів старший син Святослава — Ярополк. Князь Ярополк Святославович княжив до 980 року. Свої зусилля спрямовував переважно на збереження великокнязівського престолу, тому що на Київ зазіхали його молодші брати — Олег і Володимир. Між братами велася постійна боротьба. У 977 році загинув Олег, який правив у древлянській землі. Відтоді древлянська земля увійшла в підпорядкування великого Київського князя. У 980 році Ярополк військовою силою захопив Новгород. Однак молодший брат Володимир його підло вбив. Ще раз звертаю увагу: навіть Новгород ставав київським володінням тільки після підкорення його силою. І тоді, коли правила княгиня Ольга, і тоді, коли княжив князь Ярополк. Добровільне ярмо на шию народ не натягав. Подібна істина не повинна вимагати доказів.
Володимир Святославович, який згодом одержав титул — Великий, княжив у Києві з 980 до 1015 року. Тридцять п’ять років! Саме за його правління слов’янські племена Київського князівства прийняли християнство. У Києві з’явився первосвященик. Християнська релігія офіційно й примусово, на чому конче необхідно наголосити — примусово, — почала насаджуватися серед слов’ян. Князь у насадженні релігії був кровно зацікавлений. Адже розрізнені язичницькі племена підпадали під централізовану як церковну, так і князівську владу. Це зовсім інша розмова: яку дещицю свободи зуміли кожне плем’я і кожне поселення (місто) зберегти за собою.
Церква проникала в душу людини й вела облік кожного, хто входив у її лоно.
У літописах збереглися матеріали, як новгородці повставали проти нової релігії та як князівська дружина жорстоко придушувала опір. Так було в кожній землі, з кожним плем’ям. Тут брехливі сказання про добровільне прийняття християнства недоречні. Хоча, природно, були й випадки добровільного прийняття. Але вони були винятком.
Отже, прочитаємо про новгородські події: "992 року за Михайлового наступника митрополита (Київського) Леонтія, єпископ Іоанн, призначений у Новгород, прийшовши туди, повинен був ще раз трощити ідолів і розоряти требища... Водохрещення руського світу проходило не так добровільно й розчулено, як можна уявити з Сильвестрового літопису. Разом із мирними пастирями зі словесної череди ходили й зовсім інші проповідники: Добриня. дядько Володимирів, і Путята, Володимирів тисяцький, а з ними була ратна сила. Де не задовольняли пастирські вмовляння, там уживалися більш плотські засоби. У такий спосіб вони хрестили в різних землях слов’яно-руського світу народ, де сотнями, де тисячами — як де трапиться. Невірні люди й журилися, і нарікали, та не було чого робити: не сміли опиратися ратній силі. Первісне військо проповідників було, звичайно, із Києва, але потім у кожній землі вербували в нього новохрещенців, і в такий спосіб збільшувалася сила... Тому проповідники надягали всім хрещеним на шию хрестики.. Корилися новгородці — нікуди було подітися: обмилися у воді, хрестики надягай, але в душі надовго залишалися принаймні не християнами, якщо не зовсім язичниками. Згадуючи відтак насильне хрещення, довго дорікали новгородцям і з насмішкою говорили їм: "Путята вас хрестив мечем, а Добриня вогнем" [40, с. 33—35].
Я не подав оповідь про те, як випалювали язичників у Новгороді і як відтинали їм голови. Сотнями! У такий спосіб християнство насаджувалося повсюдно.
Може виникнути закономірне запитання: чому автор приділив так багато уваги цьому аспектові?
Відповідь стратегічно важлива. Кожен читач мав би зрозуміти: із прийняттям християнства у Великому Київському князівстві докорінно змінилися дії князя. Якщо раніше князь, ідучи в похід, мав на меті вчинити грабіж у чужій землі або накласти на неї данину, то з прийняттям християнства головним завданням князя стало: залучити переможених до християнської віри і підкорити їх Київській митрополії, тобто — собі. Починаючи з кінця X століття, кожного київського князя в поході супроводжував священик високого рангу (єпископ). Це аксіома! І будь-які підкорені селища (або племена) одразу залучалися до християнської релігії.
Ми бачили, з якою жорстокістю насаджувалося християнство в новгородській землі. Тому не варто сумніватися в тому, що з не меншою жорстокістю й ретельністю воно мусило було насаджуватися серед фінських племен.