Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв головну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року. Довгорукий "сидів під Києвом" 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини. На нашу думку, їх було кілька. Визначимо головні. Маємо право припустити, — а київська історія про це свідчить, — що в Юрія Довгорукого була відсутня перспектива одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Всі ті роки (12 років !!!) Юрій сидів у "городці під Києвом”. То було навіть не князівство. Другою причиною, як нам видається, стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам'ятали про долю своїх попередників. Були й інші причини. Але й перших двох досить, щоб рушити в дорогу.
Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя складалася зі 100—-150 воїнів. Раніше вже згадувалося про ту дружину. Ось так з’явився князь-Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським. Про них ми й поговоримо.
Хочу нагадати: російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав. Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):
"Історія Київської Русі ділиться на п’ять етапів:
1-й етап (до 882 р.) — утворення феодальної держави зі столицею в Києві..;
2-й етап (882—911) — захоплення влади в Києві Олегом..;
3-й етап (911—1054) — розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі..;
4-й етап (1054—1093) — поява перших відчутних елементів розпаду..;
5-й етап (1093—1132) — посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців...
У 1132 р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості".
Не будемо вдаватися до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували "співати пісень" російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду — цілковитий абсурд. Підігнано під "романовську" шовіністичну концепцію "становлення Московської держави". Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачмо "великоросам" їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання "величі Московїі". Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили наш головний висновок: ростовсько-суздальська земля після 1137 (1132) року не входила до складу єдиної Київської держави. А вище ми встановили, що й із 862 року до 1137 року та земля не входила до складу Великого Київського князівства.
Виходячи з вищенаведеного, кожна людина має право поставити найпростіше запитання:
В які роки так звана ростовсько-суздальська земля входила до Великого Київського князівства?
І отримає відповідь: історія, що не базується на московських "доважках брехні", про подібне входження нічого не відає. Така історична істина.
5
Наші дослідження підійшли до нового цікавого періоду — періоду створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу ми зробили висновок про те, що фінське плем’я меря до 1137 року продовжувало жити в старих межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, а загалом — народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родово-племінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали в глибоких тайгових лісах, переважно окремими родинами, рідко — цілим родом із трьох-чотирьох родин. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили не тільки наші дослідження, але також праці таких великих російських істориків, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.