Хоч яким би шляхом досліджень ми йшли, обов’язково приходимо в мерянську землю. Не існувало іншої землі в майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Професор Д. А. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до "народця Меря". Із пісні слова не викинеш. Якщо ж згадати знамениту "Карту Мерянської землі, складену графом О. С. Уваровим", видання 1872 року, — сумнівів не повинно виникати взагалі.
А далі професор Д. О. Корсаков продовжив свою думку, розповівши відому аксіому, про яву російська наука зовсім забула: "Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора. — В. Б.), в епоху монгольську, хоча, властиво, і тоді неможливо визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало... Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку" [9, с. 95].
Юрій Довгорукий прибув "у зародкову епоху ... культурного розвитку... народця Мері". Тут нічого не зробиш, хоч як би московити напружувалися. У світі завжди діяли історичні закони розвитку. Вони (закони) ніколи й ні для кого не робили винятків, у тому числі й для московитів. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених тих часів, залишилася на сторіччя найбільш відсталою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.
Московські вигадки насаджувалися в імперії завдяки грубій силі тоталітарної держави. Сьогодні московська імперська облуда — безсила.
Микола Олександрович Морозов у своїй книзі "Повісті мого життя", виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із древнього Києва в "частокольну Москву" після прибуття в неї Юрія Довгорукого. 'Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, в кращому разі, — правителів, та й то з більш культурних країн у менш культурні, а не навпаки".
Тобто навіть поцупивши в русичів-українців їхню древню самоназву — Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле — цього історія нікому не дозволяє.
Пропоную коротенько розглянути деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальського князівства. Ми повинні переконатися, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу військ хана Батия і включення його до складу єдиної держави — Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не відзначила. Подібні твердження-аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття. Тому що факти свідчать беззаперечно саме про це.
Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із "загальноросійськими літописними зводами", повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні "записи" є лише "вставками пізніших часів", як говорив професор О. О. Шахматов. Сподіваюся, читачі розуміють, для чого подібні "вставки" "дописували" в так звані "загальноросійські літописні зводи". Саме так: для звеличання Московії та поріднення П з Великим Київським князівством; для поріднення фінських племен зі слов'янами, зрештою, для звичайної плутанини. Все підганялося катерининською "Комісією" під московську романовську ідею.
Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував ростовсько-суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж "загальноросійськими літописними зводами", після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх "суздальців".
"...Розрив... позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було готовим фактом.., негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах" [6, с. 109].