Таким чином, основна робота над осмисленням «Слова» була виконана в 1792–1795 роках» [5, с. 143–144].
Після цієї розмови, що відбулася на початку 2005 року, Борис Іванович пообіцяв вивчити питання наявності «катерининських вставок» у геніальному українському епосі. Він вперше заявив, що припускає можливість таких вставок.
Я щиро шкодую, що Борисові Івановичу Яценку не вдалося здійснити цю працю. Він трагічно загинув того ж 2005 року…
Знаючи прихований зміст моїх контактів з ученим, пропоную читачам разом звернутися до його твору «Слово о полку Ігоревім» та його доба». Звертаю вашу увагу на той факт, що історик Яценко відірвався від звичного «статичного» вивчення епосу і піддав його аналізу в «динамічному» контексті, тобто пов’язав описувані в «Слові» події як із минулими, так і з майбутніми діяннями наших великих предків. Внаслідок такого аналізу повністю розкрилися мотивація і зміст учинків князів Руської (української) землі. Саме нашої землі!
Послухаймо Бориса Івановича Яценка:
«Сковані традиційною історичною схемою, деякі дослідники ще в XIX ст. висловлювали своє крайнє здивування тим, що у «Слові» Київ і великий князь київський показані у величі і могутності. Це суперечило їхнім уявленням про місце Києва в історичному розвитку XII ст.» [5, с. 16].
Великі слова, які різнобічно характеризують «Слово»!
Перше. Епос «Слово о полку Ігоревім» — український твір, написаний русичем Київської землі. Не міг патріот фінської вітчизни прославляти своїх відвертих ворогів та співчувати їм.
Друге. «Слово» — справді шедевр XII століття. Зі змісту тексту випливає, що його не могли написати в XVIII столітті московити. Представники Московської держави ніколи не були зацікавлені у правдивому висвітленні історії Києва XII‑XIII століть, та й подальшого часу. Адже, згідно з їхньою версією, з утворенням Ростово–Суздальського князівства Київ фактично занепав.
Московити катерининських і петровських часів могли хіба що фальшувати старовинні шедеври різними вставками, оскільки були в цьому зацікавлені (про це ми вже говорили). Але вихваляти Київ XII століття — Боже борони!
Найсерйознішим відкриттям історика Б. І. Яценка при вивченні «Слова» стало його прочитання тексту стосовно «Хинови». Він переконливо довів, що у «Слові о полку Ігоревім» йшлося про фінське населення ростово–суздальської землі. Не викликає сумніву, що російська професура, як і українська, вивчаючи геніальне українське «Слово», знала, про кого йдеться в епосі. Проте мовчки обходила це питання або ж вправлялася у вигадках — продовжувала грати в російські імперські ігри. Велику честь і хвалу слід віддати історикові Б. І. Яценку не тільки за розшифрування поняття «Хинова», а й за чітке трактування питання.
Автор «Слова» ще в 1185 році недвозначно засвідчив, що у ростово–суздальській землі мешкали тільки фінські племена, й були вони ворожі русичам. Між фінськими і слов’янськими етносами існувала взаємна ворожість та неприйняття. Послухаймо історика:
«У переліку народів, переможених Романом Волинським, названа в Золотому Слові Святослава Київського загадкова Хинова. О. В. Соловйов вважав, що йшлося про гунів, яких він ототожнював із сучасними угорцями. Але Роман зіткнувся з уграми в 1188 р. і не мав успіху, а у «Слові» йдеться про його перемогу над Хиновою. У 1914 р. була опублікована стаття вже покійного на той час В. Ф. Міллера про Хинову, де було дане таке визначення: «Хинова є старовинне руське ім’я фіннів у формі збірній, як мордва, меря, весь, литва та ін. Початковий «Ф» перейшов у руській вимові на «X» — явище добре відоме у фонетиці руських наріччів і говірок». Дослідник (А. В. Соловйов. — В. Б.) намагався пояснити вживання цього слова у творі, і заслуговує на увагу його припущення, що поразка Хинови відноситься до того часу, коли Роман Мстиславич був князем у Новгороді Великому.
Цей факт і може бути ключем до розшифрування назви народу. У Новгороді князь Роман прославився тим, що 1169 р. розгромив суздальські війська Андрія Боголюбського…, «и купляху СуждалЪць по две ногатЪ». Продаж полонених суздальців (дешевше за овець. — В. Б.) переконує в тому, що їх не вважали ні одноплеменниками, ні одновірцями. Такий висновок повністю збігається з даними сучасної палеоантропології. Т. Алексєєва писала: «Стосовно Волго–Окського басейну справа вирішується порівняно просто. Основу в'ятичів і поволзьких кривичів складали фінно–угорські племена,… різкої зміни населення тут не було». Отже, в XII ст. верхня Волга і басейн Оки (вотчина Андрія та Всеволода Юрійовичів) були населені переважно фінськими племенами (у «Слові» — Хинова)» [5, с. 57].