Тому в історичній науці діяльність вищеназваних людей слід кваліфікувати не як аматорство, а як свідоме виконання державних обов’язків. Кожен з них виконував доручену справу. І контролювала всю роботу над «Словом» у 1792–1796 роках особисто Катерина II.
Це не викликає ні найменшого сумніву, як би не бажали сприймати подібну думку історики.
Катерина II знала про вилучення О. І. Мусіним–Пушкіним «Слова» з Ростовського Архиєрейського Дому в ті дні, коли воно було вилучене. Ми вже про це говорили. І вже в тому ж 1792 році О. І. Мусін–Пушкін зробив для імператриці переклад тексту «Слова».
Послухаймо Б. І. Яценка: «Справді, копія К була підготовлена 1795 р., тобто пізніше перекладу К (1792 р.). На аркушах, де записаний переклад, з лівого боку було відведене місце для оригінального тексту, але він не був вписаний, існував окремо. Зовнішній вигляд аркушів з перекладом К вказує на те, що тривалий час він був робочим списком інтерпретатора (аркуші обрізані з трьох сторін)» [101, с. 145].
Як вам це свідчення?
У Катерини II вже у 1792 році на столі лежав переклад «Слова», зроблений О. І. Мусіним–Пушкіним, недосконалий і неповний. Але головне, з цим перекладом постійно працювали, і тому аркуші паперу були обтріпані, а згодом — обрізані. Тобто протягом 1792–1796 років імператриця постійно працювала з текстом.
Послухаймо професора далі: «У науковій літературі остаточно встановлено, що переклад К був зроблений О. І. Мусіним–Пушкіним. Але, як видно з приміток до перекладу і особливо зі спеціально написаного «Содержания» (арк. 149–150 у паперах Катерини II), О. І. Мусін–Пушкін більшу частину «Слова» знав мало. В основу «Содержания» взято виклад подій 1185 р. за «Историей» В. М. Татищева: Ігор, «завидуя славе князя Святослава Всеволодовича», «выступил в поход, не объявя о том ни князю великому, ни прочим князьям», «пять тисяч войска взяты в плен» та ін…. На його думку, автор «Слова» прославляє: 1) Ізяслава Васильковича, який «один без братьев своїх Брячислава и Всеволода одержал славную над литовцами победу»…; 2) князя Всеслава, який «в весьма короткое время сделал многие завоевания»…; 3) серед князів, що заслуговують на особливу відзнаку, О. І. Мусін–Пушкін називає і Святослава Олеговича, «который несравненно удачнее воевал с теми же половцами. Ибо он сталько их утеснил, что они и помислить не смели нападать на Россию»… Орієнтуючись на цей останній факт (про подвиг Святослава розказано на арк. 4 в копії К),… О. І. Мусін–Пушкін зміг самостійно перекласти приблизно третину тексту «Слова» (арк. 1–4)» [101, с. 146–147].
Для фахівця, який вивчав «Слово», цілком очевидно: в окремих місцях О. І. Мусін–Пушкін пише елементарну нісенітницю, що на нього ніяк не схоже. У чому ж річ? Адже обер–прокурор російського Синоду дурнем не був.
Досліджень на подібну тему в російській історичній науці ніхто ніколи не проводив. Сподіваюся, читачі розуміють, чому? Ця тема заборонена.
Диваком О. І. Мусіна–Пушкіна можна вважати тільки в тому разі, якщо припустити, що в 1792 році він робив переклад тексту, який з’явився в 1795 році. Це вже само собою—нонсенс! Навіть не нонсенс, а просто дурниця!
Тому не варто вважати так званий катерининський переклад К–перекладом. Це був звичайний робочий документ імператриці, який демонстрував її аналітичну працю над текстом «Слова».
Серед матеріалів Катерини II, які стосувалися її роботи над «Словом», збереглося багато таких, де вона наказовим тоном пояснювала, як потрібно трактувати те чи інше місце героїчного епосу. Послухаймо її вказівки стосовно ікони Богородиці Пирогощі:
«Богородиця Пирогоща є образ Володимирської Богоматері, писаний Лукою–євангелістом, перенесений з Царгорода до Києва купцем Пирогощею. Князь Андрій Юрійович Боголюбський в 1160 р., взявши сію святу ікону батька свого князя Юрія Володимировича, приніс у новозбудований град Володимир» [101, с. 213].
У такий спосіб Катерина II намагалася узаконити верховенство Москви над Києвом. Мовляв, сама Богоматір, перебравшись із Києва до Володимира, а далі—до Москви, узаконила перенесення столиці держави.
«Виникла парадоксальна ситуація: ікона Пирогоща, за твердженням… (Катерини II. — В. Б.), була забрана до Володимира–Суздальського в 1160 р., а за свідченням автора «Слова» ця ікона була в Києві в 1185 р.» [101, с. 213].