У розпал червня я почав розуміти, що мої стосунки з Венді хворі, як троянда Вільяма Блейка, але відмовлявся вірити, що насправді вони смертельно хворі, навіть коли знаків, які на це вказували, виразно побільшало.
Візьмімо, наприклад, листи. За перший тиждень проживання у місіс Шопло я написав Венді чотири довгі листи, попри те, що падав з ніг від утоми на роботі у «Джойленді» й щовечора ледве приповзав у свою кімнату на другому поверсі, попри те, що голова гула від нової інформації та досвіду і я почувався, ніби хлопчик, якого посеред семестру змусили записатись на важкий навчальний курс в університеті (назвімо його «Вища фізика розваг»). А у відповідь я отримав одну-єдину листівку з зображенням громадського парку Бостона і дуже дивним посланням на звороті, написаним спільними зусиллями. Угорі чужим письмом було нашкрябано:
Венні підписує листівку, а Ренні кермує автобусом!
Унизу ж, добре знайомою мені рукою, Венді (чи Венні, якщо хочете, — мені це ім’я здалося бридким) безтурботно вивела:
Ю-ху! Ми, продавчині, їдемо шукати пригод на Кейп-Код! Гуляємо! Упсі-музіка! Не бійсь я тримала кермо, поки Рен підписувала. Сподіваюс у тебе добре все. В.
«Упсі-музіка! Сподіваюс у тебе добре все?» Жодних «кохаю», «ти скучаєш за мною?», тільки «сподіваюс у тебе добре все»? А ще, судячи з викрутасів, нерівностей і чорнильних плям, картку підписували на коліні, їдучи в машині Рене (у Венді машини не було), і обидві були або під кайфом, або в дим п’яні. Наступного тижня я відправив ще чотири листи й фотографію, зроблену Ерін: я у шкурі. Від Венді не прийшло нічого.
Ти починаєш хвилюватися, потім до тебе потроху доходить, потім ти нарешті розумієш. Може, тобі й не хочеться, може, ти думаєш, що закохані, як і лікарі, постійно ставлять збіса неправильні діагнози, але глибоко в душі ти знаєш.
Двічі я намагався їй додзвонитися. Обидва рази відповіла та сама буркотлива дівчина. Я уявляв її у великих окулярах із роговою оправою, у бабусиній сукні до щиколотки і без губної помади.
— Немає, — сказала вона, коли я дзвонив вперше. — Гуляє з Рен.
— Немає і навряд чи колись ще буде, — сказала Буркотуха вдруге. — Виїхала.
— Куди виїхала? — стривожився я. То було у вітальні «Maison Шопло», де біля телефону висів довжелезний список здійснених міжміських дзвінків. Мої пальці так міцно стискали велику старомодну слухавку, що аж заніміли. Венді вчилася в університеті завдяки строкатому килиму-літуну, зітканому з клаптів різних стипендій, позик і студентського працевлаштування, — так само, як я. Окреме помешкання вона собі дозволити не могла. Тобто самостійно, без чиєїсь допомоги.
— Не знаю і знати не хочу, — заявила Буркотуха. — Мене дістали їхні п’янки й верески о другій ночі. Декому тут іноді й спати треба. Хоч це й дивно.
Серце в мене калатало так сильно, що віддавало у скроні.
— Рене переїхала з нею?
— Ні, вони розсварилися. Через того хлопця. Того, який допоміг Венні виїхати. — Вона з таким презирством промовила «Венні», що мені стало млосно. Та, звісно, не через хлопця — її хлопцем був я. Якщо якийсь друг, може, з роботи, виявив доброту й допоміг їй перевезти речі, чого я мав через це переживати? Авжеж, вона могла мати друзів-хлопців. У мене ж з’явилася щонайменше одна подруга-дівчина, чи не так?
— А Рене там? Я можу з нею поговорити?
— Ні, вона пішла на побачення. — І тут до неї, мабуть, дійшло, бо в голосі Буркотухи нарешті забриніла цікавість до розмови. — Слууухай, а тебе що, Девіном звати?
Я повісив трубку. Не збирався цього робити, просто так вийшло. Я сказав собі, що не чув, як зненацька Буркотуха перетворилася на Буркотуху Зацікавлену, неначе під час розіграшу, де я брав участь. Може, навіть був у ньому головною дійовою особою. Здається, я вже казав, що розум тримає оборону, скільки може.
Минуло три дні, і я отримав єдиного листа, якого мені надіслала Венді Кіґан за те літо. Останнього листа. Він був написаний на папері, з нерівними краями й зображеннями кошенят, які бавляться з клубком вовни. То був папір дівчинки-п’ятикласниці (хоча це спало мені на думку вже значно пізніше). На трьох сторінках вона безперервно розпиналася про те, як їй шкода, як вона боролася зі спокусою, та це було безнадійно, і вона розуміє, що мені буде боляче, тож краще буде, якщо я певний час не намагатимуся їй додзвонитися чи побачити її, і вона сподівається, що перший біль мине і після цього ми залишимося добрими друзями, і він хороший хлопець, вчиться у Дартмуті[31], грає в лакрос, вона знає, що він мені сподобається, може, вона нас познайомить, коли почнеться осінній семестр, тощо, тощо, хрінове тощо.
31
Дартмутський коледж — один із найстаріших університетів США, що входить до елітної Ліги плюща.