— Не годуйте його! — суворо закричала жінка.
— Ай, мам, та ну, — сказав хлопчик.
Почувши її тон, Майло не став брати круасан… але сів переді мною, піднявши догори передні лапи. Я все-таки дав йому шматочок.
— Я більше його не годуватиму, — сказав я. — Просто не хотів, щоб хороший трюк пропав даремно.
Жінка пирхнула і знову вткнулася носом у книжку — товсту й серйозну на вигляд.
— Ми його весь час підгодовуємо! — крикнув мені хлопчик. — Він не товстіє, бо багато бігає!
— Майк-О, а що ми знаємо про розмови з незнайомцями? — спитала мама, не відриваючи погляду від книги.
— Ми його щодня бачимо, отже, він не незнайомець, — резюмував хлопчик. Доволі розсудливо, принаймні як на мій погляд.
— Я Девін Джонс, — назвався я. — Живу трохи далі звідси. Працюю в «Джойленді».
— Тоді вам краще не спізнюватись. — Очей вона не підвела.
Хлопчик подивився на мене і знизав плечима («Що тут поробиш», — промовляло те знизування). Він був блідий і згорблений, мов старигань, але той порух плечима і погляд видавали в ньому здорове почуття гумору. Я так само стенув плечима і пішов далі. Наступного ранку я постарався доїсти круасани до того, як підійшов до великого зеленого вікторіанського будинку, щоб не спокушати Майло. Але помахав. Хлопчик, Майк, помахав у відповідь. Жінка сиділа на звичному місці під зеленою парасолею, і книжки перед нею не було, проте (за звичкою) мені не помахала. Її миле личко здавалося непривітним. «Тобі тут ловити нема чого, — наче промовляло воно. — Іди собі у свій парк дешевих розваг, а нам дай спокій».
Так я і вчинив. Але в наступні дні махати не перестав, і малий завжди мені відповідав. Вранці та ввечері малий махав у відповідь.
У той понеділок, коли Ґері «Батя» Аллен поїхав у Флориду (а точніше на Олстонський зірковий ярмарок у Джексонвілі, де його чекала робота начальника будки), я, прийшовши у «Джойленд», застав Едді Паркса, найменш улюбленого старожила, перед «Домом жаху». Він сидів на ящику з-під яблук. Курити в парку було verboten[42], але містер Істербрук поїхав, а Фредді Діна ніде не було видно, тому Едді відчув, що на правило можна й начхати. Курив він у рукавичках, що могло б викликати подив, якби він узагалі коли-небудь їх знімав, але я такого за ним не помічав.
— Ось ти де, малий. На п’ять хвилин спізнився. — Усі називали мене або Дев, або Джонсі, але для Едді я був просто «малий», без варіантів і назавжди.
— Я не запізнився, зараз сьома тридцять. — Я постукав по циферблату годинника.
— Виходить, відстає твій годинник. Чому ти не їздиш з міста на машині, як усі? Це ж п’ять хвилин — і тут.
— Мені подобається пляж.
— Мені похрін на те, що тобі подобається, малий. Приходь вчасно. Це тобі не лекції в університеті, куди можна приходити і йти, коли заманеться. Це робота. І тепер, коли Шеф Біґль поїхав, ти працюватимеш так, наче це робота.
Я міг би заперечити, бо Батя сказав, що за моїм розкладом, коли він, Батя, поїде, стежитиме Лейн Гарді. Але вирішив припнути язика. Ситуація була й без того досить поганою, щоб її ще й погіршувати. Що ж до відповіді на запитання, чому я не подобався Едді, то вона була очевидною. Едді всім надавав рівні можливості — йому не подобався ніхто. Якби з Едді стало зовсім нестерпно, я би пішов до Лейна, але то на крайній випадок. Тато навчав мене (переважно на власному прикладі), що керувати своїм життям для чоловіка означає керувати своїми проблемами.
— Що у вас для мене є, містере Паркс?
— Повно всього. Для початку візьми в сараї з інструментами відро воску «Тертл». І не затримуйся там, щоб почесати язиками зі своїми друзяками. Тоді підеш у Жах і натреш воском усі вагончики. — Тільки, звісно, він промовив «вааагончики». — Ти ж знаєш, що ми їх раз на сезон натираємо, га?
— Насправді не знаю.
— Господи, як малі діти, їй-бо. — Він загасив недопалок цигарки ногою, потім попідняв ящик з-під яблук рівно настільки, щоб закинути його вглиб. Так, неначе від цього недопалок перестане існувати. — І гляди, щоб постарався мені, малий, бо знов пошлю те саме робити. Втямив?
— Втямив.
— Молодець. — Він вставив собі у дзьоб наступну цигарку і покопирсався у кишенях штанів, шукаючи запальничку. З огляду на рукавички, довелося потрудитися. Врешті-решт його пошуки мали успіх, він прикурив і завмер. — Чого дивишся?
— Нічого.
— Тоді бігом марш. І світло там увімкни, щоб видно було, якого дідька ти робиш. Знаєш же, де вимикачі?