— Це все, що в мене є, друже. Круасанів сьогодні не буде.
Він гавкнув на мене й побіг назад до матусі. Та стояла по кісточки в піску, важко дихала й зиркала на мене з недовірою. Упійманий повітряний змій висів у неї біля ноги.
— Бачите? — спитала вона. — Ось чому я не хочу, щоб ви його годували. Він постійно циганить їжу і кожного, хто дає йому якісь недоїдки, вважає своїм другом.
— Ну, я налаштований доволі дружньо.
— Це добре. Але не годуйте більше нашого собаку. — На ній були бриджі та стара синя футболка з вилинялим написом спереду. Судячи з плям поту на ній, вона вже давненько старалася запустити змія в повітря. Дуже старалася, та й чом би ні? Якби моя дитина була прикута до інвалідного візка, я б, напевно, теж хотів подарувати їй щось таке, що вміє літати.
— Ви з цією штукою не в той бік біжите, — зауважив я. — І взагалі, з нею не треба бігти. Не розумію, чому всі так вважають.
— Не сумніваюся, що ви фахівець, — сказала вона, — але вже пізно, мені треба нагодувати Майка вечерею.
— Мам, хай спробує, — попросив Майк. — Будь ласка?
Вона ще кілька секунд постояла, опустивши голову. Пасма волосся (теж спітнілі), що вибилися з зачіски, зібралися на шиї. Зрештою вона зітхнула й передала змія мені. Тепер я міг прочитати напис на футболці: «ЗМАГАННЯ В КЕМП-ПЕРРІ (ЛЕЖАЧИ) 1959». Спереду вигляд змія змусив мене розсміятися. На ньому було зображено лик Ісуса.
— Сімейний жарт, — пояснила вона. — Не питайте.
— Добре.
— Містере Джойленд, у вас одна спроба, потім я забираю його додому на вечерю. Йому не можна переохолоджуватись. Торік він хворів і досі до кінця не одужав. Він вважає інакше, але це не так.
На пляжі було щонайменше сімдесят п’ять градусів[43], але я вирішив на це не зважати: матуся точно була не в гуморі для подальших суперечок. Натомість я їй нагадав, що мене звати Девін Джонс. Вона здійняла руки й дозволила їм вільно впасти: «Як скажеш, хлопчику».
Я подивився на малого.
— Майку?
— Так?
— Змотай мотузку. Я скажу, коли зупинитися.
Він виконав прохання. Я пішов за мотузкою, а коли порівнявся з тим місцем, де він сидів, подивився на Ісуса.
— Ну що, містере Христос, ви цього разу полетите?
Майк розсміявся. Мама зберігала серйозність, але мені здалося, що її губи смикнулися.
— Він каже, що полетить, — доповів я Майку.
— Це добре, бо… — Кахи. Кахи-кахи-кахи. Мати правду казала — він ще не одужав. Хоч би що то була за хвороба. — Бо досі він лише пісок їв.
Я підняв змія над головою, але розвернувся обличчям до Гевенз-Бей. І одразу ж відчув, як його потягло вітром. Пластик затріпотів.
— Майку, зараз я його відпущу. Коли побачиш, одразу намотуй мотузку.
— Але він просто…
— Ні, «він просто» не буде. Але ти маєш діяти швидко й обережно. — Я говорив більш твердо, ніж потрібно було, бо хотів, щоб він почувався крутим і здібним, коли змій підніметься в повітря. А він мусив піднятися, якщо вітер не вщухне. Я дуже сподівався, що це станеться, бо розумів: про один-єдиний шанс матуся казала цілком серйозно. — Змій підніметься. Коли він буде у повітрі, починай видавати мотузку. Хай весь час буде туго натягнута, добре? Тобто якщо змій почне опускатися, ти…
— Я натягну мотузку сильніше. Все зрозумів. Господи.
— Добре. Готовий?
— Ага!
Майло сидів між матусею і мною, дивлячись угору на змія.
— Що ж, добре. Три… два… один… пуск.
Малий сидів, згорблений, у своєму візку, і ноги нижче лінії шортів не діяли, але з руками в нього все було в порядку і виконувати накази він умів. Він почав намотувати мотузку, і повітряний змій одразу ж став підійматися. Почав розмотувати — спочатку забагато, від чого змій просів, але миттю виправив помилку, і змій знову піднявся. Майк засміявся.
— Я його відчуваю! Відчуваю в руках!
— Ти відчуваєш вітер, — уточнив я. — Так тримати, Майку. Коли він підніметься трохи вище, вітер ним заволодіє. Тоді тобі залишатиметься тільки одне — не відпускати.
Майк розмотував мотузку, і змій поволі здіймався вгору, спочатку над пляжем, потім над океаном, пливучи все вище й вище у пізню блакить того вересневого дня. Я трохи поспостерігав за ним, а потім крадькома глянув на жінку. Вона не здригнулася від мого погляду, бо не помітила його. Всю її увагу було прикуто до сина. Здається, я ще ніколи не бачив на обличчі в людини стільки любові й щастя. Тому що він був щасливий. Очі в нього сяяли, кашель припинився.
— Мамо, таке відчуття, наче він живий!
«Бо так і є, — подумав я, згадавши, як мій батько вчив мене запускати змія в міському парку. Мені тоді було стільки років, скільки Майку, але я мав здорові ноги й міг на них стояти. — Поки він угорі, де йому призначено бути, він справді живий».