— Ні, сер, не було. У Бліців я тільки посадником був і народ зазивав. А ще, хоч чинних водійських прав у мене й не було, кілька разів сидів за кермом пікапа, коли нам треба було серед ночі виїхати з одного лохівського ранчо чи з іншого.
— То де ви навчилися фокусів?
Фред витяг з-за мого вуха срібний долар і кинув мені на коліна.
— Тут і там, тарам-парам. Нумо, Джонсі, додай газу. Вони нас випереджають.
Зі станції «Скайтоп», де закінчувався шлях гондоли, ми пішли на карусель. Там уже чекав Лейн Гарді. Він уже скинув кашкет машиніста і надів звичний котелок. З паркових гучномовців усе ще горлав рок-н-рол, але під широким, розложистим тентом каруселі (кружляки Дженні, як її називали говіркою) грали на катеринці «Велосипед, призначений для двох». Хоч і в записі, та звучало це мило і старомодно.
Перш ніж Майк встиг вилізти на карусель, Фред опустився на коліно і серйозно подивився на нього.
— На дженні не можна кататися без джойлендівського головного убору, — сказав він. — Ми називаємо їх собакепками. У тебе така є?
— Ні, — відповів Майк. Він досі не кашляв, але під очима вже проступали темні кола. Там, де щоки не почервоніли від збудження, шкіра була бліда. — Я не знав, що треба…
Фред зняв із себе циліндр, зазирнув усередину і продемонстрував усім нам. Циліндр був порожній, як і належить циліндру будь-якого фокусника, коли його показують глядачам. Вдруге зазирнувши, Фред просяяв. «Ах!» Витяг новісіньку кепку з емблемою «Джойленду» і натягнув на голову Майку.
— Чудово! На якій тварині ти хочеш покататися? На конячці? На єдинорогу? На русалоньці Марві? На леві Лео?
— Так, на леві, будь ласка! — вигукнув Майк. — Мам, а ти їдь біля мене на тигрі!
— Авжеж. Усе життя мріяла покататися на тигрі.
— Гей, чемпіоне, — сказав Лейн, — я тебе підсаджу.
Поки він допомагав Майку вибратися на карусель, Енні стишеним голосом заговорила до Фреда.
— Більше не треба. Усе просто чудово, він цього дня ніколи не забуде, але…
— Він знесилений, — кивнув Фред. — Я розумію.
Енні вилізла на вишкіреного тигра з зеленими очима біля Майкового лева. Майло сів між ними, усміхаючись по-собачому. Коли карусель почала рухатися, «Велосипед, призначений для двох» змінила мелодія «Реґу Дванадцятої вулиці»[51]. Фред поклав руку мені на плече.
— Зустрінемося біля колеса — хай це буде його останній атракціон, — але тобі спочатку треба зайти в костюмерну. Тільки давай бігом.
Я хотів був спитати, у чому річ, але одразу ж зрозумів. І пішов до заднього двору. Точніше, не пішов, а побіг.
Той ранок вівторка у жовтні тисяча дев’ятсот сімдесят третього став останнім, коли я вдягнув шкуру. Я вбрався у костюмерній і через Нижній Джойленд дістався середини парку, витискаючи з електрокара всю можливу швидкість. Голова Гові теліпалась у мене на плечі. На поверхню я вискочив за будкою Мадам Фортуни, і якраз вчасно. Головною алеєю йшли Енні, Лейн і Майк. Лейн штовхав поперед себе Майків візок. Ніхто з них не помітив, що я визираю з-за будки, всі троє, позадиравши голови, дивилися на «Колесо Кароліни». Втім, мене помітив Фред. Я підняв лапу. Він кивнув. Потім розвернувся і собі підняв лапу — до того, хто спостерігав за нами з маленької звукової кабіни над службою допомоги відвідувачам. І через кілька секунд з усіх гучномовців полинула музика Гові. Першим був Елвіс із піснею «Пес».
Я вискочив з укриття і пішов танцювати танець Гові — такий собі прибацаний степ у м’якому взутті. Майк широко розтулив рота. Енні взялася обома руками за голову, наче її зненацька охопив скажений біль, а потім розсміялася. Здається, після того я розійшовся не на жарт і показав чи не найкращий свій номер. Я стрибав і скакав навколо Майкового візка, не помічаючи, що Майло робить усе те саме, тільки в інший бік. «Пес» закінчився, і почалася ролінґстоунівська версія «Вигулу пса»[52]. На щастя, пісенька була доволі коротка, інакше настав би мені гаплик — я й не здогадувався, що зовсім втратив форму.
Закінчив танець я тим, що широко розкинув руки й прокричав: «Майк! Майк! Майк!» Уперше за всю історію Гові заговорив, і єдине, що я можу сказати на своє виправдання, — прозвучало це більше як гавкіт.
Майк підвівся з візка, розкрив обійми й поточився вперед. Він знав, що я підхоплю його, і я підхопив. Вдвічі менші за нього дітки обіймали Гові впродовж цілого літа, але ще жодні обійми не були такими приємними. І я дуже шкодував, що не можу розвернути його спиною до себе і стиснути, як тоді стиснув Голлі Стенсфілд, щоб виштовхнути з нього хворобу, наче шматок хот-доґа, яким він вдавився.