— Мені шкода.
Енні знизала плечима, наче це не мало значення.
— Я помилялася, коли не дозволяла Майку поїхати в «Джойленд», і помилялася, коли плекала старі образи й наполягала на якомусь дурнуватому quid pro quo[59]. Мій син — не товар на ринку. Деве, як ти думаєш, у тридцять один рік людина ще не надто стара, щоб подорослішати?
— Спитаєш, коли доживу.
Вона розсміялася.
— Туше. Вибач, я на хвилинку.
Не було її майже п’ять хвилин. Я сидів за кухонним столом і поволі пив каву. Коли вона повернулася, то светр тримала в правій руці. Живіт у неї був засмаглий. Бюстгальтер — світло-блакитний, майже в тон до линялих джинсів.
— Майк міцно спить, — сказала вона. — Девіне, хочеш піднятися зі мною нагору?
Спальня в Енні була простора, але без прикрас, неначе за всі проведені тут місяці вона так і не розпакувала свої речі. Енні розвернулася до мене й оповила мене рукою за шию. Очі в неї були дуже широко розкриті й дуже спокійні. Усмішка торкнула кутики губ, і з’явилися м’які ямочки.
— Пам’ятаєш, як я сказала: «Б’юся об заклад, якби тобі дати найменшу нагоду, ти б і краще зміг»?
— Так.
— Я цей заклад виграю?
Губи в неї були солодкі й вологі. Я відчував смак її подиху.
Відхилившись назад, вона сказала:
— Це буде лише раз. Ти повинен розуміти.
Я не хотів розуміти, проте розумів.
— Головне, щоб це не було… ну ти розумієш…
Тепер Енні всміхнулася по-справжньому, мало не розсміялася. Мені видно було не тільки ямочки, а й зуби.
— Щоб це не було перепихоном від вдячності? Не буде, повір мені. Востаннє, коли я була з такою дитиною, як ти, я сама ще була дитиною. — Вона взяла мою руку і поклала її на шовкову чашечку бюстгальтера. Я відчув тихий рівний стукіт серця. — Я, мабуть, ще не остаточно розібралася зі своїми проблемами з татком, бо почуваюся втішно поганою.
Ми знову поцілувалися. Її руки опустилися до мого ременя й розщібнули його. Змійка з тихим скреготом поїхала вниз, і бік долоні Енні ковзнув уздовж твердого хребта під моїми трусами. Я охнув.
— Деве?
— Що?
— Ти вже займався цим раніше? Тільки не смій мені брехати.
— Ні.
— Вона що, ідіотка була? Та твоя дівчина?
— Мабуть, ми обоє були ідіотами.
Енні всміхнулася, засунула прохолодну руку мені в труси і взяла за прутень. Порівняно з тим впевненим триманням, поєднаним з ніжним погладжуванням великого пальця, всі спроби Венді задовольнити хлопця здавалися дуже слабенькими.
— Отже, ти незайманий.
— Винен за всіма пунктами.
— Добре.
Ми кохалися не один раз (на щастя для мене, бо першого разу я протримався секунд вісім, не більше. Ну, може, дев’ять). Я проник усередину, принаймні на це я спромігся, та потім усе порснуло. Більш соромно мені було хіба що раз — коли я дав залп дупою, приймаючи причастя у Молодіжному таборі методистів, — та й то навряд чи.
— О Господи. — Я затулив очі рукою.
Енні засміялась, але по-доброму, не зловтішно.
— Може, це й дивно, але мені лестить. Постарайся розслабитись. Я піду вниз, гляну, як там Майк. Не хочеться, щоб він застав мене в ліжку з веселим песиком Гові.
— Дуже смішно. — Якби я міг почервоніти ще дужче, моя шкіра б загорілася.
— Думаю, коли я повернуся, ти знову будеш готовий. Це, Деве, один із плюсів двадцятиоднорічних. Якби тобі було сімнадцять, ти, напевно, був би вже готовий.
Вона повернулася з двома пляшечками прохолодних напоїв у відерці з льодом, та коли халатик зісковзнув з її пліч і вона постала переді мною гола, найменше, чого мені хотілося, то це «кока-коли». Другий раз був кращий. Здається, я протримався хвилини чотири. Потім вона почала тихо покрикувати, і я кінчив. От би все так кінчалося.
Ми напівдрімали, Енні — поклавши голову мені в ямку на плечі.
— Добре? — спитала вона.
— Так добре, що аж не віриться.
Її усмішки я не бачив, але відчував.
— Після всіх цих років спальня нарешті згодилася для чогось, крім сну.
— А твій батько хіба ніколи тут не зупиняється?
— Надовго — ні, та й я сюди поверталася лише тому, що Майку тут подобається. Іноді я можу подивитися в очі тому факту, що він майже напевно помре, але таке буває дуже рідко. Я просто відвертаюся від цього. Укладаю угоди з самою собою. «Якщо я не повезу його в „Джойленд“, він не помре. Якщо я не помирюся з батьком, щоб він міг приїжджати й бачитися з ним, він не помре. Якщо ми просто лишатимемося тут, він не помре». Кілька тижнів тому, вперше, коли мені довелося вмовляти його надіти пальто перед тим, як виходити на пляж, я розплакалася. Він спитав, що таке, а я сказала, що в мене скоро критичні дні. Він знає, що це таке.