— На навчання?
— Ага. Мабуть, відновлюся у весняному семестрі. Тато пришле мені бланк заяви.
— Добре. Ти повинен бути там, а не фарбувати атракціони й міняти лампочки в парку розваг.
— Ти ж приїдеш до нас у Чикаґо? — спитав Майк. — Перш ніж я стану занадто хворим?
Енні неспокійно ворухнулася. Він не сказав нічого.
— Обов’язково, — відповів я і показав на паперового змія. — Бо як інакше я зможу повернути оце? Ти сказав, що позичаєш його мені у тимчасове користування.
— Може, познайомишся з моїм дідусем. Якщо не зважати на його пунктик щодо Ісуса, він класний. — Майк скоса позирнув на маму. — Ну, я так думаю. У нього в підвалі є суперський електричний поїзд.
— Майку, твій дідусь, може, й не захоче мене бачити. Я втягнув твою маму у великі неприємності.
— А він знатиме, що ти ненавмисно. Ти ж не винен, що працював із тим дядьком. — Майк спохмурнів. Поклав сендвіч на тарілку, взяв серветку й відкашлявся в неї. — Містер Гарді здавався таким приємним. На атракціони нас водив.
«Багато дівчат теж вважали його приємним», — подумав я.
— А ти ніколи нічого не… відчував щодо нього?
Майк похитав головою і знову зайшовся кашлем.
— Ні. Мені він подобався. І я думав, що я подобаюсь йому.
Я згадав, як Лейн на «Колесі Кароліни» називав Майка малим калічем.
Поклавши руку на Майкову худеньку шию, Енні сказала:
— Зайчику, деякі люди ховають своє істинне обличчя. Іноді можна зрозуміти, що на них маски, але не завжди. Навіть людину з потужною інтуїцією можна обдурити.
Я прийшов до них пообідати, і відвезти в аеропорт, і попрощатись, та була ще одна причина.
— Майку, я хочу про дещо в тебе запитати. Про примару, що розбудила тебе серед ночі й сказала, що я потрапив у біду в парку. Можна? Тебе це не засмутить?
— Ні, але все було не так, як показують по телевізору. У кімнаті не було білої прозорої примари, яка літає й ухкає. Я просто прокинувся… а вона була поряд. Сиділа на ліжку, як жива людина.
— Мені б не хотілося, щоб ви це обговорювали, — сказала Енні. — Його це, може, й не засмутить, але вже точно засмутить мене.
— Ще одне-єдине запитання, і все, я дам йому спокій.
— Добре. — І вона взялася прибирати зі столу.
У вівторок ми возили Майка в «Джойленд». Невдовзі після опівночі, у ніч з вівторка на середу, Енні застрелила Лейна Гарді на «Колесі Кароліни», обірвавши його життя і врятувавши моє. Наступний день минув на допитах у поліції та в спробах утекти від репортерів. А по обіді в четвер до мене завітав Фред Дін, але його візит ніяк не був пов’язаний зі смертю Лейна Гарді.
Хоча я подумав, що пов’язаний.
— Майку, мене от що цікавить. То була дівчина з кімнати страху? То вона прийшла до тебе й сиділа на ліжку?
Очі в Майка стали круглими від подиву.
— Та ну, звісно, ні! Вона пішла. Коли вони йдуть, то вже навряд чи повертаються. До мене приходив чоловік.
Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, невдовзі після свого шістдесят третього дня народження, мій батько пережив доволі важкий серцевий напад. Він тиждень пролежав у лікарні Портсмута, а потім його виписали додому, з суворими приписами дотримуватися дієти, скинути двадцять фунтів[66] і облишити вечірні сигари. А що він один із тих рідкісних людей, які неухильно виконують приписи лікарів, то тепер, коли я пишу ці рядки, йому вісімдесят п’ять років і він цілком бадьорий, якщо не зважати на хворе стегно і слабкий зір.
Тисяча дев’ятсот сімдесят третього року все було інакше. За інформацією мого нового наукового асистента (веб-оглядача Google Chrome), загалом людей тримали в лікарні два тижні: перший — у відділенні інтенсивної терапії, другий — на поверсі серцево-судинної реабілітації. Напевно, в палаті інтенсивної терапії Едді Паркс почувався нормально, бо поки того вівторка Майк катався на атракціонах, Едді перевели вниз. Саме тоді в нього і стався другий серцевий напад. Він помер у ліфті.
— Що він тобі сказав? — спитав я у Майка.
— Що я повинен розбудити маму і змусити її негайно їхати в парк, бо поганий чоловік тебе вб’є.
Чи це застереження пролунало, поки я ще розмовляв по телефону з Лейном, у вітальні місіс Шопло? Навряд чи набагато пізніше, бо інакше Енні могла не встигнути. Я поцікавився, але Майк цього не знав. Щойно він пішов (так це назвав хлопчик — не зник, не вийшов у двері чи у вікно, а просто пішов), він набрав кімнату Енні по інтеркому. А коли вона відповіла, почав кричати.