Поряд на лавці примостився мій супутник, син директора фабрики в Кавадзу. Він їхав у Токіо готуватися до вступу в університет. Побачивши на мені кашкет учня середньої школи вищого ступеня, він зацікавився мною. Коли ми перемовились кількома словами, хлопець запитав:
— Чого ви такі засмучені? Якась неприємність?
— Нічого особливого, просто попрощався з людиною, — признався я. Мені було байдуже, що він бачить мої сльози. Я ні про що не думав.
Над морем опустилися сутінки, в Адзіро й Атамі засвітилися вогні. Стало холодно, до того ж дошкуляв голод. Хлопець розкрив бамбукову коробочку й почастував мене рисом у листках сушених водоростей. Я машинально з’їв. Потім юнак загорнувся в учнівський плащ і ліг спати, я вмостився біля нього. На душі в мене трохи відлягло. «Завтра вранці відвезу бабусю на вокзал і куплю їй квиток на поїзд», — подумав я. Це ж природно. Над світом запанували тиша й злагода.
Я погасив лампу. Пахло свіжою рибою і морем. Поруч посапував мій сусід. На очі мені знову навернулися сльози. Я весь наче перетворився в чисту, прозору воду, що, витікаючи, залишала в мені солодку, приємну порожнечу.
КРАЇНА СНІГУ
Поїзд виповз з довгого тунелю на межі двох провінцій і зупинився на сигнальній станції. Звідси починалась країна снігу. Вечірня сутінь посвітліла.
Дівчина, що сиділа на другому боці вагона, підвелася й опустила шибку навпроти Сімамури. Знадвору війнуло морозяним холодом. Вихилившись із вікна, дівчина голосно гукнула, наче зверталася до когось удалині:
— Пане начальнику станції! Пане начальнику!
По м’якому снігу наближався чоловік з ліхтарем у руці, закутаний шарфом майже по ніс, у глибоко насунутій хутряній шапці.
«Невже так холодно?» — майнуло в голові Сімамури. Погляд його сковзнув за вікно. На схилі гори, наче заклякши від холоду, видніли бараки, призначені, певно, для залізничників; білінь снігу до них не доходила — її поглинула вечірня пітьма.
— Пане начальнику! Це я… Як поживаєте?
— О, це ти, Йоко? Вже вертаєшся? А у нас, бач, знову холоднеча!
— Здається, мій молодший брат у вас працює. Вибачте, що маєте з ним клопіт.
— Пусте… У цій глушині йому, мабуть, обридло. Жаль хлопця.
— Справді, він зовсім ще дитина. Тож, прошу вас, настановляйте його на добрий розум.
— Він молодець! Працює з охотою. А незабаром у нас буде ще більше роботи. Торік, пригадую, випало багато снігу. Часто в горах траплялися завали, поїзди надовго зупинялися, і селянам доводилось готувати для пасажирів їжу.
— Бачу, ви тепло вдяглися. А брат писав, що не холодно, мовляв, безрукавки ще не носить.
— Я таки одягаюся як слід. А молодь, як тільки холодніє, налягає на саке{15}, потім он там валиться з ніг і підхоплює нежить, — рукою з ліхтарем чоловік махнув у напрямку бараків.
— Мій брат теж п’є?
— О ні.
— Повертаєтеся з роботи?
— Ні, поранився, йду до лікаря.
— Ой лишенько!
У європейському пальті поверх японської одежі чоловік, видно, не хотів довше мерзнути, тож пустився своєю дорогою, кинувши на прощання:
— Будь здорова, Йоко!
— Пане начальнику, а брата немає поблизу? — погляд Йоко перебігав по снігу. — Прошу вас, наглядайте за ним.
Голос Йоко був до болю прекрасний. Його високі ноти наче відбивалися від оповитого темрявою снігу.
Поїзд уже рушив, а дівчина все не відходила од вікна. Коли вагон наздогнав начальника станції, що йшов уздовж колії, вона гукнула:
— Пане начальнику, перекажіть, будь ласка, братові, щоб найближчого вихідного дня навідався додому!
— Гаразд! — натужно крикнув той.
Йоко зачинила вікно й долонями обхопила розпашілі щоки.
На випадок снігопаду чи обвалів у горах на станції стояли напоготові три снігоочисники, з південного виходу тунелю на північний було проведено електричну лінію сигналізації, день і ніч очікували тривожного сигналу п’ять тисяч робітників снігоочисних бригад і дві тисячі хлопців з юнацьких загонів пожежної служби.
Сімамура ще дужче зацікавився дівчиною, коли дізнався, що її молодший брат цієї зими працюватиме на цьому глухому полустанку, якому загрожує небезпека опинитися під сніговою лавиною.
Хоча Сімамура в думці називав Йоко дівчиною, він, звісно, не знав, ким доводиться їй супутник. Поводились вони як подружжя. Зрештою, що ж тут дивного? Адже чоловік, видно, хворий, а коли так, то відстань між ними скоротилася — адже чим дбайливіше жінка ставиться до чоловіка, тим більше здається, що вони подружжя. А надто коли жінка піклується про старшого за себе із старанністю молодої матері.