- Вибачте? - я догнала жінку в робочому халаті з відром в руках. - Ви не підкажете , як знайти Максименко Ярослава Павловича?
- Так, в он тому будинку він. - і вона рукою показала в якому саме будинку.
- Дякую. - мило посміхнулася я.
Ну, що ж сподіваюсь він там, бо я вже була в офісі, на бригаді і починаю думати, що він просто невловимий. Я рішуче направилася до будинку. Пахло там відповідно кислим силосом, коровами і неперевершеним ароматом гною. Поморщилася та рішуче зайшла в будинок, на вході був передбанник і я трішки була з світла, тому тільки на коридорі побачила трьох чоловіків і почула веселий сміх, як тут же наступила на слизьку дошку, що стояла на риштаку і просто феєрично влетіла на коридор, боляче гепнувшись на цементну підлогу. Довкола запанувала тиша, я з горем навпіл піднялася. І шалений сміх просто оглушив мене,а я зрозуміла, що я в якомусь білому непотребі, стряхнула цю сипучу субстанцію, долоні були збиті, колінка судячи по болю теж, але під довгою спідницею їх не було видно. Судорожно зітхнула, намагаючись опанувати себе і все ж підняла очі на чоловіків. Ярослава Павловича я звісно бачила до того, але зараз з трудом його впізнав в джинсах і футболці. А він в усі очі розглядав мене, поряд нього невисокий лисуватий брюнет з пронизливими карими очима ще один чоловік був кремезним і товстезним і всі вони з палітрою відчуттів від здивування до веселощів розглядали мене. Було страшенно не зручно, опинитися в такій ситуації. Зусиллям волі подавила всі зайві відчуття, як то сором, незручність і бажання провалитися крізь землю.
- Ви цілі? - першим запитав мене товстун.
- А? Так, просто фантастичне приземлення. Які у вас тут віроломні дошки.
- А ви кого шукаєте? - поцікавився товстун.
- Уже знайшла. Доброго дня Ярослав Павлович. - Максименко трохи скривився.
- Мельничук, Мельниченко…Мельник Емілія. - радісно посміхнувся він.
- Так і я вже замучилася вас шукати. Ви прямо щось середнє між невловимими месниками і чорним плащем. - без потрібного пієтету видала я начальству і тут же прикусила свого язика. Начальство здивовано підняло брови, а інших два чоловіки залились невтримним сміхом.
- За що ж мені це… - простогнав Максименко.
- Я ж вас заздалегідь попередила, що саме сьогодні о 10 ранку я приїду…
- А, так, щось таке було. - байдуже потер він лоба. - Ну, можете приступати. - ні, я таки мало не розплакалася, нерви ні до біса.
- Для початку ми домовлялися, що ви знайдете мені житло, далі покажете власне, що є і до чого мені приступати.
- І таке щось було. - трагічним голосом додав він, обвів поглядом корівник і мене. - От, Трохим тобі і покаже все. - тут же наткнувшись на нього поглядом радісно вишкірився він. Зате сам Трохим, товстун і я запитливими очима подивилися на нього.
- Так. Я забув про її приїзд. І що? - розвів він руками. - Просто вбийте мене.
Погляд Трохима і Ярослава Павловича схрестилися, після того Трохим прошипів Ярославу, що можна його на хвилинку і вони відійшли в сторону. Між ними відбувалася жвава суперечка, слів чути не було, але міміка була виразною. Ну, зовнішність у Ярослава Павловича була яскрава, довге волосся весь час лізло йому в очі і він час від часу рукою прибирав його з очей, виразні темні брови, карі очі, прямий ніс, губи цікавої форми, нижня трохи більша за верхню і такі милі кривенькі зуби. Його рухи були неквапливі, неначе з лінню він плавно перетікає з одного положення в інше. Навіть його темно-помаранчева футболка та джинси на його худорлявому тілу виглядали природно і стильно, хоча на вулиці було більш ніж свіжо. Я відвела від нього погляд і оглянула будинок. Корівки виглядали ситими і доглянутими, корівник був великим і просторим, під стелею були величезні вентилятори і рядок з скла, що добавляло світла в будинку. Замість ясел була металева конструкція, через яку з підлоги корови, просунувши голову, збирали їжу. Я так загледілася, що пропустила повернення чоловіків.
- Емілія, - відкашлявся Трохим, - давайте я покажу вам житло. - з кислим виразом обличчя сказав він.
- А що з приводу робочого місця? - повернулася я з питанням до Ярослава Павловича.
- Завтра вам виділять робоче місце. - без ентузіазму відказав він.
- Дякую. Тоді до побачення. - я повернулася до Трохима і ми пішли з будинку.
- Трохим, я на машині.
- Добре. Де поставили?
- Біля в’їзду на ферму.
- О, то ви з досвідом. - посміхнувся він.
- Ага, один раз була на фермі, бачила, як фраєри на BMW заїхали на ферму, під’їхали до корови і вирішили її налякати, звучно посигналили. Так, та й корівка їм на капот сіла, і фари повилазили. - Трохим зично засміявся, я навіть повернулася до нього, а у нього з очей потекли сльози. Від його сміху, мені якось стало легше, день уже навіть не видавався таким жахливим і я посміхнулася йому у відповідь.
- У нас такі розумники козі посигналили, паслася собі коза через дорогу, а вони їй посигналили після чого штир стирчав в одному вікні, а коза в іншому.
- Бідна тварина.
- Бідні дебіли, бо то бачила бабка, і з вилами за ними до самого ставу бігла.
- О, то не легко видно не підготовленим пережити. Куди мені їхати до речі?
- В центр, спочатку заїдемо в контору, ключі візьму. А там неподалік є вуличка і хатинка, нам дозволили в ній пожити. Там не дуже велика хата. - з якимись винуватими нотками то прозвучало.
- Ясно. - ну, дійсно що тут було не ясно, мене тут не сильно чекали і хатинка буде на курячих ніжках.
За ще якихось півгодини за яких мене коротко познайомили з селом, аптекою, поштою, конторою, ми стояли уже перед хатою. Хатка і справді виглядала невеличкою, проте досить доглянутою, на дверях висів замок
-А де її власники?
- Тут бабуся одна жила, вона померла, а сини не можуть власність поділити.
- А це нічого, що я тут збираюсь жити?
- А, ні. - похитав він заперечливо головою. - Сашко сам ключі віддав і дозволив користуватися хатою.
- Добре. - я знизала плечима. А Трохим поборовся з замком, який так нормально трохи під іржавів і нарешті відкрив двері. В хаті пахло чимось старим і затхлим, я поморщилася та зайшла слідом за Трохимом.
- Ну, тут така веранда. Далі у нас сіни і ми зайшли в щось темне. - Трохим з скрипом відкрив двері і ми попали в ще одну кімнату, де з правої сторони була піч, а з лівою лавка з столом.
- А електрика є? - запитала я, бо натиснула на вимикач, а лампочка не засвітилася.
- Має бути. - відповів Трохим. - Це у нас кухня. Далі у нас має бути ще одна кімната і спальня. - в спальні Трохим клацнув вимикач і лампочка засвітилася.
- Води в домі немає? - з тихим жахом запитала я.
- Немає. Криниця в дворі.
- О, я до такого трохи була не готова.
- Емм…ну…то це…о, там на дворі літній душ був.
- А нічого, що зараз середина квітня?
- Е…- і він трохи зніяковіло на мене глянув. - Ну, у нас розумієте немає вільних , ми все таки не курортна зона. І хати у нас не здають. І звісно у нас немає ніяких готелів.
- Я зрозуміла. Ця хата це було найкраще, що ви могли мені запропонувати.
- Ні, ну звісно, можна було ще попроситися до якоїсь бабусі пожити, та не думаю, що вам так буде зручно. - стиха пробурмотів він.
- Дякую за турботу Трохим. Все нормально. Якось пристосуюсь. Це підкажіть де тут магазин?
- Там де контора тільки трохи вперед проїхати.
- Дякую.
- Ну, ви обживайтесь і звертайтесь якщо щось буде потрібно.
- Добре. Завтра о 9 годині ранку, де мені шукати Ярослава Павловича?
- В конторі. Там, де ми були з вами. - на мигах показав він.
- Дякую Трохим. Далі я сама думаю справлюсь.
- Вам точно не треба допомогти? Там речі позаносити? - з якимось сумом в очах запитав він.
- Ні, все нормально. Я впораюсь.
- Ну, тоді добре. Ви ще запишіть мій номер телефону, якщо щось треба буде дзвоніть.
- Так, сама хотіла попросити вас залишити номер. - він надиктував, а я відразу вбила номер в телефонну книгу.
- До побачення. - попрощався він зі мною, я кивнула йому у відповідь.
Я провела Трохима до машини, навіть переконалася, що він пішов за ворота. Відкрила багажник дістала чемодан, віднесла, повернулася за сумками. Отак з енного разу я і втягнула речі в хату. З щемливою тугою мусила визнати, газу в хаті немає, є якась плита, яку треба дровами топити. І на моє щастя є електрична плитка. Я обвела своє нове житло очима. Супер, жити схоже буду в екстремальних умовах. Тяжко видихнула. Дістала невеличкого електрочайника, чортихнулася, згадала, що вода в криниці. Пішла шукати відро, знайшла, пішла шукати криницю, знайшла. З сумом подивилася на криницю, розібралася як відхилити ляду, що накривала криницю, обережно притримуючи відро за трос опустила його в криницю, відпустила, відро з шумом полетіло в криницю, корба шалено метеляла перед очей. Ошаліла від побаченого, зате дійшло, що певно треба якось гальмувати той процес опускання відра. Почала крутити тією величезною, схожою на колесо корбою. Тремтячими руками витягла відро. М-да, не готова я до такого фітнесу. Дотягла відро в свою кухню, дістала свою улюблену чашку набрала води, перспектива чашки кави надихнула. Дочекалася і заварила чашку кави. Сіла. Ну, що ж порядок треба навести. Я тут надовго. Я зможу. Я сильна, я справлюсь, повторила я свою мантру. В хаті було прохолодно дістала светра натягла на себе, закотила рукава і почала прибирати. Цим ділом я займалася до пізнього вечора. Результат стало чистіше і свіжіше, стерті пальці і зламані нігті. Один:один можна сказати. Але по переду у мене найбільше випробування. Як же люди раніше жили без водопроводу? Як вони милися? Чи в ставку і переважно в теплу погоду? А нех його. Я ще кілька хвилин постогнала про свою нещасну долю, випила ще чашку чаю з привезеними пряниками і вирішила поставити воду на електро плиту. В результаті милася у відрі, виконуючи при цьому неймовірні акробатичні трюки. Замерзла до цокоту зубів, натягнула на себе носки з вовни і светра, блискавкою залетіла в ліжко загорнулася в таку важку ватняну ковдру, як гусениця. Нагрітися мені не вдалося, мені холодно було до кісток. Заснути теж не виходило, по перше холодно, по друге я страшенно була втомлена, по трете це було нове місце, де щось ще шелестіло, підвивало і гавкало, ухкало і квакало. Ніч пройшла. Це все, що можна сказати про мій сон. Вранці я була розбита, втомлена і якась вкрай доконана. Після другої чашки кави, я все ж зібралася на роботу. Добрих 15 хвилин закривала замка, нещадно лаючись я навіть збадьорилася. Закрила замок, зламала ще одного нігтя. Подивилася байдуже, вилаялася брудно. Відчула, як починає просинатися ненависть до цього місця. Моя машина стояла на дворі така ж тут чужорідна, як і я. Згадала усі пестливі і улесливі слова поки заводила машину.