– Це священна річка Ганг, – додав дідусь шанобливо і повернув корбу. – А ось – Загур, найчудовіший замок у світі.
Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.
– Де... де ж він, той Загур? – шепоче Прокоп.
Дідусь здвигнув плечима.
– Там десь, – сказав непевно. – Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?
– Ні ще.
Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.
– Стривай, но-но-но, стій, – тихо заговорив він. – Треба ж йому показати, нехай потішиться.
– Поверніть, дідусю, – попросив здивований Прокоп.
Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью[76] 76, шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин[77], нафтові вежі в Баку.
– А ось вибух у Гроттупі, – пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум’ям. В диму і полум’ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. – Загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, – зітхнув дідок, – Це остання картинка. То як, бачив ти світ?
– Ні, не бачив, – сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.
– Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. – Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. – Сідай на козли, поїдемо.
Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.
– Щоб тобі не було холодно, – сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. – Вйо-вйо, любий, – протягло крикнув дідок.
Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.
– Дідусю, – вирвалося у Прокопа, – чого все це трапилося зі мною?
– Що?
– Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.
– Це так лише здається, – сказав нарешті. – Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.
– Це неправда, – запротестував Прокоп. – Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось – чому? Скажіть!
Старий подумав, ворушачи м’якими губами.
– Це була твоя пиха, – спроквола відповів він. – Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. – Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.
– Тррр! Чого це ти, чого це ти? – крикнув він тонким голоском на коня. – Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.
– Дідусю, – поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. – Хіба я чинив погано?
– Погано чи не погано, – сказав дідок розважливо, – а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, – треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, – додав несподівано.
– То я чинив погано?
– А що саме?
– Я був злий?
– Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.
– Дідусю, це все через кракатит.
– Що?
– Я... зробив один винахід... і тому...
– Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!
Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.
– Дідусю, – зашепотів він.
– Ну?
– Я... вже не знаю!
– Чого?
– Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!
– От бачиш, – сказав задоволено старий. – Ти вже дечого досяг.
Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.
– Га-га-гаття! – озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.
Колеса тонули в м’якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними – чудовий луг.
– Тпррру! – крикнув старий, повільно злазячи з козел. – Злазь і ти, – сказав він. – Ми вже приїхали. – І став повагом знімати посторонки. – Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.
– А хто нас може турбувати?
– Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. – Він випряг коня і тихенько сказав йому: – Мовчи, хлібця дам.
В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.
– Де ми?
– Та біля буди, – сказав старий якось ухильно. – Переспиш – і все буде гаразд. – Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.
– Я розкладу багаття, – сказав співуче дідок, – і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. – Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. – Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.
Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.
– Що ви, дідусю?
– Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. – Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. – Я знаю, – промовив він поквапливо, – ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?
– Хочу.
– От і добре! – зрадів старий. – Ш-ш-ш, мала, гоп!
Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.
– Яка гарна! – шепнув Прокоп.
Старий засяяв.
– Стривай, побачиш, що вона вміє!
Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.
– Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. – І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.
Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.
– Ось твоя любов, – захоплено шепнув старий. – Візьми її собі.
Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони – жагучі, бездонні очі.
Прокоп упізнав її.
– Дідусю, це не вона! – простогнав він.
– Покажи, – здивувався старий і взяв картку в руки. – А-а, це шкода, – з жалем пробурчав він. – Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!
Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.
Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама – в святковій сукні, така гарна й наївна!
– І це не вона, – шепнув знову Прокоп.
Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.
76
Полдью – населений пункт на крайньому південному заході Англії. Під час першої світової війни тут була побудована радіотелеграфна станція для зв’язку з Канадою.