Прокіп Гордійович мало покладався на нього. Професор просто прохав його поставити на обговорення наступних партійних зборів роботу другої хірургії. Але той кліпнув повіками, переступивши з ноги на ногу, поправив на носі велетенські окуляри.
— Я… тобто… Ще не було директиви. — І, загледівши високу, рум'янолицю санітарку, котра кокетувала біля клубу з молодим ординатором, покликав:
— Левицька, йдіть сюди.
Та, розрум'яніла від сороміцьких компліментів, підійшла, похитуючи крутими стернами.
Секретар вийняв з кишені блокнота, послинивши пальця, перегорнув кілька сторінок.
— Левицька. Ви на минулому семінарі не знали про становище в Лаосі. І взагалі про цю країну… Так я вам відшукав статтю в журналі, тільки глядіть, журнал з бібліотеки, єдиний примірник…
Прокіп Гордійович з жалем подивився на секретаря, хотів піти мовчки, та таки не втримався:
— Вам не шкода?.. Вона його загубить у кущах.
Дівчина пирснула сміхом, однак всім своїм видом ствердила: мабуть, так‑таки воно й станеться.
Секретар провів Холода недоброзичливим поглядом.
Прокіп Гордійович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалі з серця. Щоправда, він би швидше роздушив його, аніж дав пролитися жалям. З тим чоловіком вони сходились не часто і більше сварилися або кепкували обопільне. В такий спосіб ховали свою приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня в'язалася міцно, на ній червоніли краплини крові.
Тимофій Шах — сторож лікарні, а влітку ще й садівник. Химерний і правдивий чоловік. Химерно і дивно склалося його життя. До війни він пас колгоспні вівці в селі Куца Балка на Херсонщині. Сімнадцять років стрічав і проводжав ранкову зорю в степу, під дощами і сонцем, від котрих ховала його лише стара парасолька. Латана — перелатана, мала вона по селу великий посміх. Старі діди казали, що під такою ж парасолькою, якщо не під цією самою, до революції водила на шовковім ретязі цуцика володарка економії графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою від сонця і себе й цуцика.
Тимофій Шах свої вівці парасолькою не прикривав. Але доглядав їх, либонь, ліпше, ніж пані цуцика. Вони в нього котилися і врунилися кучеряве на всю Херсонщину. В трудній роботі, в безсонні випас собі Тимофій Шах на ранкових росах орден. А що на той час в селі не стало горілки, мав він з своєї нагороди не тільки шану, а й користь. Кому весілля, родини — поспішали до Шаха. Вваживши на прохання, вівчар надівав піджака з «Знаком Пошани» і йшов легкою пастухівською ходою до станційної крамниці, а повертаючись звідти, притримував руками кишені піджака. Опріч вівчарства мав Шах ще й інше ремесло. Майже все своє життя робив на портрети рамки. Тимофій Шах пам'ятав керівників краще за самого секретаря райкому. Якщо хтось губив у пам'яті, в якому році було обрано чи звільнено когось, — бігли до Шаха. Він тоді для чогось заглядав собі в покраяну глибокими рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно губами, казав уголос: «Так… На нього я робив велику дубову раму… Ні, пробачте, брешу на слові. Згодилася стара. Дубову, це на…» І знову заглядав у долоню. І хоч нічого цього туди не було вписано, життя вкарбувало в Шахові долоні немало своїх повістей. Пастушою гирлигою, прикладом гвинтівки, заступилном, ціпилном, грабилном — всіма сільськими і міськими найтяжчими «илнами». Кілька знаків вписало воно йому в війну санітарними ношами. На тій путі доля й звела його з Холодом. Вони тримали з різних кінців одні й ті ж величезні фронтові ноші. Разом потрапили до полону, разом втікали, разом ходили в люті штрафні атаки, їх поранило одним снарядом, і вони попали до одного госпіталю. А далі Холод вже не захотів відпускати Шаха. В один день і демобілізувалися. Холод поїхав до Києва, а Тимофій у свою Куцу Балку. Був він рядовим, а від рядових жінки за чужі помилки не відступаються.
Однак лишаговата пляма полоненого чорніла й на ньому. її бачили здалеку і поспішали звернути з Тимофієвого шляху вбік. Тоді саме скінчилась війна. Всі колишні Шахові замовці горілки, кого обминула на війні куля, ходили по селу попід руки, в орденах, в погонах, співали пісень, тільки він сидів на порозі землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму.
Йому навіть не доручили овечок. А єдиний Тимофіїв довоєнний орден згорів у вогні разом з хатою. І така вхопила Шаха за серце образа, така туга, що він вперше за своє життя гірко напився, почепив на груди дві низки медальйонів і брошок, — єдиний трофей, який приніс з війни на забавку дітям, — і пішов на шлях. Медальйони тонко дзвеніли, позаду бігла табунцем дітвора, завбачливо звертали з шляху дорослі. А другого дня, похмелившись, Тимофій спакував у мішки нехитрі хатні пожитки, найняв у індуса коня і, посадовивши на воза жінку та дітей, підпалив стріху землянки.