— Так, у міщан справжня істерія. Слуги з настанням темряви навіть із будинків не потикаються. Але я думаю, усі таємничі смерті і зникнення — то справа рук звичайних розбійників, яких Сангушко знайде і повісить уже найближчим часом. Тож нічого цікавого. Але повернімося до вас. Як ви опинились у цих краях і, що найцікавіше, на дибі?
— То ще нічого, — засміявся Голота, — один із моїх прадідів, розповідала моя тітонька, завершив своє бурхливе життя підвішеним за ребро, слугуючи мішенню для лучників. Я і близько не підійшов до того героя.
— Справді, але з вашим довгим язиком у вас ще є безліч часу і можливостей, — уколов Мнішек.
— І з моєю цікавістю. Довгий язик і цікавість — то моє прокляття, — зітхнув Голота. — Але тоді я постраждав за дрібницю. Знаєте, пане Міхале, я бував тут раніше, але зараз увесь Кременець наче потроху скаженіє. Хапати людину посеред вулиці, хай навіть у подертому плащі й трохи нетверезого, тягти до катівні — це вже занадто.
— Згоден з вами. То все Юзеф. І його дід, і батько бувало захоплювалися, але Юзеф переплюнув обох. Ви ж бачили, як я визволяв свого орендаря. А бідолаху катували лише через те, що його сусідка розповіла дурнувату історію, що він ніби напоїв її зіллям і зачарував! Уявляєте?! Це так вона пояснювала, чому закохалася у бідолаху Бергхольця по самі вуха. Так, що аж стрибала на нього при живому чоловікові.
— А все тому, що саме магією легко можна виправдати все на світі, чи не так? — широко усміхнувся Голота. — То як, ще партію?
— Авжеж. І не забудьте: завтра зранку я знову чекаю на вас, — усміхнувся Мнішек.
З будинку старости Голота вийшов уже тоді, коли на місто насунулися сутінки. Від безхмарного дня не лишилося й сліду — небом пливли свинцеві хмари. Зіщулившись під вітром, що саме шугнув з гір, Голота побрів собі вулицею. За спиною залишився вже порожній майдан ринку, Голота вийшов на Широку, а тоді звернув у провулок. Скрипучі сходи будинку Карася відразу оголосили про його візит. Гість гучно забарабанив у двері, а наступної миті вже потопав у ведмедикуватих обіймах старого товариша.
— Голото, тварюко ти дурна, — проказав басом величезний торговець.
— І я радий тебе бачити, Карасю.
— Ти знаєш, що ти — щасливий сучий син?!
— Знаю, Карасю, знаю. Та цього разу я дивом вистрибнув з самого пекла. Повір.
— Пекла? — перепитав Карась, тримаючи Голоту за плече і дивлячись йому в очі.
— Я тисячі разів проклинав себе за те, що не послухався, друже. Але ж ти сам знаєш, наперсток вина може наробити горя.
— Знаю. Вірю. І пропоную трохи розвіяти твої печалі.
За годину товариші простували Широкою, обійнявши один одного за плечі. Вони щойно вийшли з шинку Герцля й прямували в «Під срібною короною» Рудого Мілека, перед цим побувавши в «Королівському олені», «Під брамою» й «Турі». У кожному з шинків вони випивали келих-два, кидали щось до рота та рухалися далі.
— Голото, поглянь, поглянь угору, — закричав Карась, тикаючи пальцем.
Голота подивився на порожній балкон на другому поверсі кам’яниці. Здивовано глипнув на Карася, який так і стояв, задерши голову. Той підняв пальця догори, пропонуючи чекати.
— Дивись!
Голота задер підборіддя і цього разу почув п’яні крики, брязкотіння розбитого посуду і лайку. За мить двері, що вели на балкон, розчахнулися, звідти вискочив вусань з осоловілими очима. Прогарчавши комусь прокляття, він підійшов до балясин, переліз через них і стрибнув з верхотури. Тіло гупнуло об землю поруч із Голотою. Той з відкритим ротом дивився на непорушного самогубцю. Та вже за секунду стрибун заворушився, підвівся і без поспіху, підтягуючи ногу, підійшов до гурту своїх товаришів, які чекали неподалік у кущах. Самогубцю піднесли чарку, яку він із задоволенням перехилив.
— Бачив!? Шимон-стрибун! — весело загиготів Карась. — У нас тут свої акробати і власний цирк. Жінка Шимона замикає двері, то ж він виходить так. Уже, може, й сотню разів стрибав — і хоч би що! Каже, коли душа хоче випити, ангели оберігають тіло, — загиготів Карась.
— Колись йому не пощастить.
— Колись усім нам не пощастить, Голото! — вони разом дивилися на Шимона, який устиг випити чарок зо три, коли з будинку випливла дружина стрибуна. Величезна, як гора, вона підійшла до худенького Шимона ззаду, схопила його під пахву і подрейфувала назад у свою гавань під оглушливий регіт усієї вулиці. Карась і Голота також залилися сміхом. Не в змозі вже реготати, вони лише судомно гикали, розмазуючи сльози по п’яних мармизах.
У черговому шинку товариші продовжували реготати, сипати жартами та горлати пісні. Але весь час кидали один на одного насторожені погляди. Настав час гри, яку вони колись і вигадали. Ідея її, на диво, проста: хто перший впадає у безпам’ятство або ж згадує про необхідність шукати панянок, той програв і платить за все. Такі прогулянки на витривалість Голота й Карась називали «аусбурзьким походом», можливо, тому, що вперше таку гулянку вони влаштували саме там.
— Теє, — ледь ворушачи язиком промовив Голота. Здавалося, його голова приторочена до вудилища — так вона ходила вгору й униз. — Треба нам того, — цмокнув Голота губами, і стало очевидно, що цього разу програв він, бо був за крок від втрати зв’язку з реальністю.
— Was[26]? — відповів осоловілий, але ще куди більш живий Карась німецькою.
— Ну того... — знову завів Голота й підмигнув.
— Не розумію, Голото, кажи по-людськи, — промимрив Карась.
— Ну того, — клацнув зубами п’яний, як ніч, ліценціат, — отеє... — зробив непевний рух руками.
— Горілки?
— Нє...
— Втіхи?
Голота кивнув головою.
— Такої... гарячої... щоб аж... на губах пекло, щоб огорнуло і тепло-тепло стало... щоб охопити її руками і не відривати губи від її гарячого меду...
— До дівок?
— Кухоль варенухи! Знов програв, бовдур... дівки — то заборонене слово — радо прошепотів Голота й у безпам’ятстві впав на складені руки.
Прокинувся Голота вранці. Його хтось торсав за плече. Тіпали з таким ентузіазмом, наче хотіли відірвати руку або ж витрусити душу. Він відмахувався, не розплющуючи очей, однак марно. Потім розчепив рота, аби послати того когось під три чорти, і послав-таки, але у відповідь його боляче ляснули по мордяці.
— Голото, Голото, вставай, сучий сину! — ліценціат нарешті прокинувся і побачив Карася з пом’ятим обличчям і переляканими очима. Вигляд у того був такий стривожений, що Голота відразу сів і вирячився на старого друзяку.
— Га? Що таке?
— Усі обіцянки твоїх магнатів захистити тебе від ката — то ще те повітря.
— Чого це?
— Бо Болиць поклявся тебе порішити, ось чого! І порішить, якщо я його хоч трохи знаю. Не буде тебе театрально й вишукано вбивати, а просто десь злапає п’яного і ножем проштрикне, як барана. Або мотузком задавить.
— От пекло! Звідки знаєш? — схопився за чуба Голота.
— Управитель мій розповів. Учора він бачив одного з підручних ката, той хвалився. Треба тікати. Вони зараз нишпорять містом, шукають тебе.
— Я в монастирі василіянів, — нащось заявив Голота. — Туди йому зась.
— Болиць знайде тебе хоч під землею, і у василіянів також, не сумнівайся. Якщо Сташка ходить, то і він знайде як. Треба тікати.
— Знаю, але...
— Ніяких «але» цього разу, дурню. Зараз же забирайся. Дам тобі трохи грошей і відразу в дорогу!
— Куди?
— Поїдеш до Пресбурга[27], маю там одного знайомого, що мені винен. Даси йому листа. Але негайно!!!
— Дякую, друже, але...
— Жодних «але»!!!
— Карасю... Я дивом оце зараз не жарюся в пеклі, і в мене зовсім немає бажання потрапляти до Болицевої вітальні. Але не можу так. Треба сходити до Мнішека, він же мене витяг з того світу. Хоч попрощатися.
— Добре, сходи. Але тоді тікай щосили, друзяко. Болиць не жартуватиме!
Голота йшов до будинку Сангушків найтемнішими дворами і зарослими стежинами. Йшов і оглядався, бо слова Карася, треба сказати, таки добряче його налякали. Випробовувати долю вдруге він не хотів і вже думав, якою брамою буде безпечніше тікати.